Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

на новий рік, посиділи, погомоніли. Потім пройшлася крамницями в пошуках фруктів — сама не знала, чого хотіла. Врешті купила чотири види до біса дорогого винограду. Їхала в маршрутці — і забула там пакет з купленим. Втомлена, сердита, знічена, саме збиралась піти додому, як подзвонив Тарас. Аж тоді згадала, що нині субота, а значить — звичні посиденьки.

— Що з голосом, лисичко?

— Накупила винограду і забула в маршрутці, — мовила я роздратовано.

— Неприємно, але не смертельно. Пирога хочеш? — пролунало після миті мовчання.

— Ти що, спік пиріг?

— Ні. Але можу, якщо прийдеш.

— У тебе немає духовки.

— Це вже деталі. То ти прийдеш?

— Так. Буду за годину. Треба ще заскочити додому.

— Гаразд.

Колись, як я мала поганий настрій, мама сказала, що жінці, аби захотілось усміхнутись, варто для початку гарно виглядати. А для цього треба вдягти сукню.

Приїхала я до Тараса не за годину, а за дві — гарно нафарбована, в короткій чорній сукні, на підборах.

— Ти дуже вродлива, знаєш про це? — запитав він тихо, коли я зайшла і повісила пальто на гачок біля дверей.

— Ти не даєш забути, — мовила я, легенько всміхнувшись. — А де всі?

— Я подумав, що сьогодні не захочеться багато галасу. День був важкий.

Подумалось — а мене запросив же.

— Не образяться?

— Ні, звісно. Кожен має свої клопоти перед новим роком. Та й Різдво незабаром.

Ми сиділи в майстерні, загорнувшись у пледи, і пили гарячий чай з нових горнят. Їли куплений Тарасом пиріг. За круглим вікном лягала сутінь, біліли засніжені дахи і загорались жовтаві електричні вогні на вулицях та у вікнах. Від вікна трохи тягнуло, торшер, що стояв поряд з канапою, світив тьмяно. Тарас вимкнув «велике» світло, бо увімкнув калорифер — а через паскудну напругу лампочка вечорами починала блимати. Я знала, що коли мене не було, хлопець часто жертвував опаленням заради гарного освітлення, через що в майстерні заледве було сім-вісім градусів тепла. Втім, зазвичай я мерзла сильніше, навіть надворі, коли ми обоє були закутані, а тому Тарас не застуджувався і не переймався такими незручностями.

Сьогодні він був одягнений в блакитну сорочку, яка личила до його солом’яного кольору волосся, а в тьмяному світлі почала видаватись сірою. Тарас збирався розповісти мені одну із казок, що почув у дитинстві — його бабуся знала їх багато і переповідала онукові зазвичай перед сном. Не пам’ятаю, коли він розповів мені першу з них, але коли ми були наодинці, таке часом траплялось. Я сама його просила. В його казках часто згадувався Ужгородський замок та його привиди. Я ніколи там не була, але після знайомства з Тарасом неодмінно хотіла поїхати в перлину Закарпаття.

— Взагалі, як ти знаєш, найпопулярнішою історією Ужгородського замку є та, що про «біле дівча», — почав Тарас, і я кивнула.

— Ага, про доньку володаря замку, замуровану живцем.

— Але, як на мене, ця історія вже така заїжджена і туристично приваблива, що зациклюватись на ній — зась.

— То про що ж я сьогодні слухатиму?

Тарасове обличчя набуло таємничого виразу, і він прорік:

— Про чарівний туалетний горщик.

— Що-о? — я округлила очі, хоч починала вже давитися сміхом. Невдалий день щезав десь там, далеко, за колом світла, яке давав торшер.

— А чому ти смієшся? Ти маєш щось проти туалетних горщиків?

— Абсолютно нічого.

— Ну то слухай тоді, — Тарас поставив своє горня, що було уже без чаю, на підлогу, і потягнувся. І тут раптом я помітила щось дивне. Щось майнуло від його руху, якась плямка, там, де трохи нижче коміра була розщепнута його сорочка. — Одного разу…

— А це що таке? — запитала я, мимоволі торкнувшись рукою його грудей.

— Що? — осікся він.

— Під сорочкою. В тебе тату?

Тарас промовчав і це видалось мені дивним. Я ніколи не бачила його без сорочки, але те, що він насторожився зараз, розбудило мою цікавість.

— Лисичко, ти дуже хитра. Знаєш про це?

— Знаю. Покажеш?

Не знаю, чому це тоді видалось мені таким важливим. Можливо, запрацювала так звана жіноча інтуїція. Чи вже тоді я мала якесь надприродне чуття.

— Чи зустрічала ти колись людину, настільки досконалу, що страшно на неї не так поглянути чи не так дихнути в її присутності? — тихо спитав хлопець. Я дивилась на нього і відчувала, як тілом повзуть мурашки. Що це він каже? Про кого? Про… мене? — Як думаєш, чи може художник зобразити когось ідеального? Чи вистачить мені таланту? Чи можу я наважитися щось зробити після багатьох спроб у власній голові? Я подумав… що перед тим як все може закінчитись провалом, можна спробувати знайти бодай символ своєї музи, і зробити так, аби він завжди був біля мого серця.

Він розщепнув сорочку. На його грудях, біля серця, було татуювання — чорна стилізована лисичка.

— Це?.. — мене заціпило. Крізь раптовий туман у голові, що виник з блиску його очей і жовтавого світла торшера, я не могла зрозуміти значення тих дивних слів, які він говорив.

— Ти.

— Навіщо? І чому ти не хотів показувати?

— Боявся тебе злякати.

— Чим? Я не муза, бо ти мене не малюєш, я не твоя дівчина, бо за всі тижні ти й не намагався якось зі мною зблизитись. Між нами, по суті, нічого не відбувається, і я не знаю, чого чекати, а тут ти раптом робиш тату лисички, кажеш, що це я, і…