Читати книгу - "Містичний вальс"

які Зоряна не розуміла, називаючи «новими», вона ретельно заучувала, не лінуючись розпитати Лану про їхнє значення, і потім частенько вживала їх у дружній бесіді, завжди — доречно.

— Саме так.

— Ну от, то маєш бути готовою. Який ти колір любиш? Замовляй. Хочеш шовк, рожевий, мов троянда, що квітне під твоїм вікном? Чи вогнистий, із багрянцем оксамит? А може, золоту парчу?

— Зоряно, та вгамуйся ти, заради Світла, — Лана простягнула руку і собі відщипнула виноградинку з важкого грона. — Ти що, віриш, ніби королева дозволить тобі порпатись у своїй скрині, нехай ти і стала тут управляючою?

А до чого тут королева з її скринею? — Зоряна зневажливо фиркнула. — Про все подбає король.

— Прекрасно. Якщо він такий передбачливий та мудрий; нехай сам здогадається, що мені більше до вподоби.

— Він здогадається, за це не хвилюйся, — Зоряна прожувала ще одну ягідку і підвелася. — На жаль, я мушу йти. Поклич, якщо щось буде треба.

— Зоряно…

— Що?

— Ти щаслива?

Це питання вихопилось у Світлани несподівано, та відповідь подруги несподіваною не була.

— Так, щаслива. Як тільки може бути щасливою жінка. Але чому ти питаєш?

— Так, просто. Щоб знати.

— Лано, не треба лукавити, бо станеш схожою на королеву, і Олесь розлюбить тебе.

— Я боюсь, — зізналась Лана не так подрузі, як самій собі, опускаючи очі. — Щось коїться навколо мене, щось клубиться, немов ті хмари на небосхилі, що віщують бурю, грозу велику, а я про те не знаю. А ти? Ти ж знаєш?

— Знаю. Та тобі не скажу.

— Це щось погане?

— Чого б то я мовчала про хороше? — Зоряна зітхнула і наважилась трохи відсунути завісу таємниці, яка для Лани, власне, ніякого секрету не складала. — Ти збаламутила все королівство, подруго. Ваше кохання — твоє і Олеся — за нашими законами є зрадою держави. Рада Старійшин поки що мовчить — мабуть, чекає, щоб король спам’ятався, одумався.

— А як не дочекається, то що?

— Побачиш. І боюсь, що дуже скоро.

Надвечір, невдовзі після цієї розмови, у Лани пекельно розболілась голова. Дівчина терпіла, скільки стало сил, а потім, піднявши зі шкіряного гніздечка в передпокої чергову байдужу служку, послала її за лікарем. Товстий блондин з’явився дуже швидко і, хоча по його повній, мов місяць, мармизі неважко було здогадатися, наскільки огидний йому і цей виклик, і сама королівська любка, все ж оглянув Лану, поставивши той самий діагноз, який вона припускала в себе.

— Це лише застуда, моя пані, — слова «моя пані» чіплялись у нього за зуби, ніяк не бажаючи виштовхуватись з рота, і тому виходили ще пискливішими за інші слова. — Є невеликий жар, але нічого страшного. Мед, молоко, відвар із листя та плодів дикої малини — і знов будете, як новенька. Я доповім королю, що ви заслабли.

— Та не треба. Навіщо? Завтра ж буду на ногах.

— При всій повазі, моя пані, — це вже був не писк, а якесь скавучання, — я маю наказ короля — сповіщати його про все, що з вами коїться. Ви, часом, не вагітні?

— Я? — Світлана аж вдавилась цим припущенням. — О, ні! Цього не може бути!

— Як не може?

Лана засміялась, сміх поступово перейшов у кашель.

— Спасибі, що оглянули мене. Ви можете йти.

Товстун пішов, на його місці матеріалізувалась Зоряна, яка, примовляючи «Ось спробуй тільки мені не видужати до балу», розгорнула прихоплену із собою засмальцьовану ганчірку. Втягнувши повітря носом, Лана відразу зрозуміла, що в тій ганчірці.

— Козиний жир?

— А як ти здогадалась?

— У нас цим лярдом теж користуються, коли хтось кашляє. Тільки я не дозволю, щоб ти мене цим намастила.

— Чого це?

— Бо я буду смердіти, — голос Лани впав до безпомічного шепоту, — як коза.

— Я сам натру її, — почувся від дверей знайомий голос. Зоряна кивнула, вклавши в руку Олесю ганчірку, вклонилась зі словами «Мій пане» і вийшла.

— Роздягайся, — наказав Олесь, розминаючи і без того м’який смалець довгими пальцями. Світлана не поворушилась, він озирнувся, здивований.

— Ну, що таке? Знімай сорочку.

Що з нею таке — цього Лана й сама не знала. Який такий напад незвичайної сором’язливості відвідав її, вона не змогла б пояснити, та, замість того, щоб послухатись, вона ще міцніше стягнула пальцями комірець. Олесь підійшов до ліжка, сів на край, як сиділа вона свого часу біля нього, і тихо, із невимовною ніжністю в голосі промовив:

— Як дивно, правда ж, моє серце? Тепер ми помінялись місцями. Я хочу допомогти тобі, а ти мені не довіряєш. Я свого часу довірився тобі беззастережно, хоч був вразливим — куди вразливішим, ніж зараз ти, бо ти ж при пам’яті. Чого ти боїшся? Це не боляче.

Не зводячи з нього очей, Лана повільно стягнула сорочку: Не боляче. Хто це сказав? Ще й як боляче, бо кожен рух, кожен дотик цих чуттєвих, довгих пальців є мов тавро, і водночас нагадування про те, що скоро, дуже скоро вона втратить Олеся. Втратить свого володаря… Лана заплющила очі і лежала, затамувавши віддих,