Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

але жоден не зачепив хлопця. Знов по спині в нього поповзли мурашки, його короткий чубчик настовбурчився. Його очі звузились. Раптова ненависть запалала в них, — замість радісної приязні, що осяювала їх хвилиною раніше. З глухим риком, схожим на рик дикого звіра, переслідуваного мисливцями, він повернувся і побіг назад у джунглі. Акут чекав його там на дереві. Мавпа вблагала хлопця тікати якомога швидше, бо старий мудрий антропоїд знав, що вони двоє, голі і беззбройні, не могли б упоратися з розлюченими чорношкірими вояками, які, безперечно, переслідуватимуть їх у джунглях.

Але щось нове заполонило Тарзанового сина. Він прийшов з відкритим серцем, по-хлоп’ячому радий запропонувати цим людям свою дружбу, — адже вони такі самі людські істоти, як і він. Але його зустріли з підозрою і списами. Вони навіть не спробували вислухати його. Злість і ненависть затопили душу. Хоч Акут наполягав на тому, що треба тікати звідси, Джек уперше прагнув повернутися назад. Йому хотілося битися з тими, хоч розум доводив, що це все безглуздя, що то буде просто пожертва власного життя, якщо він виступить проти цих озброєних чоловіків голіруч, озброєний лише зубами, — бо хлопець уже думав про свої зуби як про бойові ікла, виразно уявляючи можливий бій.

Повільно посуваючись із дерева на дерево, він раз у раз озирався, хоч тепер уже не виключав можливості небезпечного нападу будь-звідки, — спереду чи збоку, — його досвід з левицею не потребував повторення, аби хлопець переконався, що цю науку він засвоїв добре. Позаду, він чув, бігли дикуни з вереском і криками. Він вернувся трішки назад — побачити своїх переслідувачів. Вони не помічали його, бо не вдивлялися у гілля дерев над собою, не думаючи саме там шукати людську істоту. Тим часом хлопець був майже у них перед очима. Ще близько милі вони все шукали, а тоді вернулися до селища. Тут з’явилась та можливість для хлопця, якої він очікував, бо жадоба помсти пульсувала в його крові, аж доки він не зауважив своїх переслідувачів крізь рожевий туман свого гніву.

Коли тубільці рушили до селища, хлопець подався за ними. Акута поблизу не було. Гадаючи, що хлопець не відстає від нього, він посувався далі. Джек більше не мав бажання випробовувати долю, наражаючись на смертоносні списи. Нечутно ковзаючи з гілки на гілку, хлопець невідступно посувався за вояками, що поверталися додому.

Але ось один із тубільців відстав на вузенькій стежці, якою чорношкірі один за одним простували до селища. Хижа посмішка освітила обличчя хлопця. Він тихенько поспішив уперед, аж доки не опинився якраз над вояком, що від утоми майже втратив свідомість, — Джек пантрував над ним, як патрувала за своєю здобиччю пантера Шіта, — бо хлопець вже не раз упродовж свого життя в джунглях бачив Шіту під час полювання.

Раптово і мовчки стрибнув він униз на широкі плечі своєї здобичі. Під вагою хлопцевого тіла чорношкірий важно впав на землю. Якийсь час він несамовито пручався, намагаючись вивільнитися від свого супротивника. Але чимдалі він більше знемагав і врешті затих… А потім мовчазна істота, яка так підступно вчепилася в нього, повільно потягла його в кущі по той бік стежки.

Нарешті хлопець зрозумів, що вояк мертвий. Тоді дивне почуття охопило Джека. Все тіло його тремтіло. Він несамохіть підвівся і поставив ногу на тіло своєї жертви. Груди його здималися. Він підвів голову до неба, розтулив рота й видав дивний, мовчазний крик, — бо насправді жодного звуку не злетіло з його вуст, він лише стояв отак цілу хвилину з обличчям, звернутим до неба, схожий наживе втілення помсти.

7

Помітивши, що хлопця немає поруч, Акут повернувся назад, шукаючи його. Йому не довелося довго блукати, бо невзабарі він раптово зупинився, здивований виглядом дивної постаті, що посувалася до нього крізь кущі. То був Джек, але чи був то він? У руці він тримав великого списа, за спиною в нього висів довгий щит, такий, як у чорношкірих вояків, що напали на них. На руках і на ногах у хлопця були залізні й міцні браслети, а стегна його спереду прикривала пов’язка, теж як у чорношкірих. (Ножа він викинув у кущі).

Побачивши мавпу, хлопець поспішив уперед, щоб показати їй свої трофеї. Він гордовито демонстрував їй кожну здобуту річ, вихваляючись, розповідав подробиці своєї пригоди.

— Я міг би заприятелювати з ними, — сказав він, — але вони визнали за краще стати моїми ворогами. А тепер, коли я маю списа, я зможу показати навіть Нумі, що означає стати моїм ворогом. Тільки білі люди, Акуте, і великі мавпи — наші друзі. Їх ми шукатимемо, а всіх інших або уникатимемо, або вбиватимемо. Цього я навчився у джунглях.

Вони обминули селище чорношкірих і рушили далі, до узбережжя. Хлопець дуже пишався своїми новими надбаннями — зброєю і прикрасами. Упродовж їхньої небезпечної мандрівки він безупинно вправлявся в метанні списа, годинами кидаючи його в якусь ціль поперед себе, аж доки не досяг у володінні зброєю досконалості, якої лише юні м’язи можуть набути так швидко. Акут же увесь час невтомно навчав його життю в джунглях. Джунглі тепер, не були для Джека однією непролазною хащею, а стали розгорнутою книгою перед очима хлопця. Те, чого нізащо не помітила б цивілізована людина, те, що лише частково вловлював її родич-дикун, набувало для допитливого хлопця знайомого і зрозумілого сенсу. Він умів розрізняти запахи численних хижаків, травоїдних, умів визначити, чи тварина наближається, чи віддаляється від нього, — з того, як гойдається трава від її кроків. Йому не потрібно було тепер неодмінно бачити на власні очі, двоє левів крадуться неподалік чи четверо, за сто метрів вони від нього чи за півмилі, коли звірі йшли за вітром. Багато чого з цього навчив його Акут, але куди важливішим було інстинктивне знання — крихти чудесної інтуїції, успадкованої від батька. Він полюбив життя джунглів. Постійна війна м’язів і чуттів супроти численних смертельних ворогів, яка тривала вдень і вночі на шляху, сповненому пригод і небезпек, будила в ньому дух пригод, що живе в плоті і крові кожного Адамового нащадка.