Читати книгу - "Полуничний сезон"

дома. І мати нічого не бачила. Вона мені розказувала, як ви тут її допитували. А якщо люди бачили, то скажіть — хто, я плюну їм межи очі за брехню.

Покликати зараз тих, хто бачив машину, певно, ще не час — можуть легко відмовитися, бо люди ненадійні. Треба ще шукати свідків. Вони мусять бути. Неодмінно мусять.

— Всьому свій час, — мовив невизначено. — А про машину ми все будемо знати. Ось так-то, шановний товаришу Кобчик.

9

Директор комбікормового заводу був у відпустці — відпочивав із дружиною в Ялті, — і дільничний зайшов до його заступника, Яроша, чоловіка років біля п'ятдесяти, з сірим, хворобливим обличчям. Про всяк випадок назвався, бо досі не доводилося стрічатися.

— Чим маю служити? — блідо усміхнувся той.

Старший лейтенант розповів, що його привело на завод.

Заступник кілька хвилин дивився на масивний чорнильний прибор, далі для чогось торкнувся його пальцем і перепитав:

— Що я скажу про Валентину? Прибиральниця як прибиральниця: в кабінетах ніби чисто, поганого нікому нічого. Як літом додасться роботи — не відмовляється і в цеху працювати.

— На роботу регулярно виходить? Сьогодні, приміром, не спізнилася?

— Та ніби… Зрештою, в неї свій режим: прибере звечора — виходить пізніше, не встигне — раніше. Якщо вас цікавить сьогоднішній день, можу уточнити. — Заступник підняв телефонну трубку: — Алло, прохідна? Це Ярош. Не скажете, коли сьогодні на роботу прийшла прибиральниця? Десь о сьомій? А пішла з роботи десь у кінці третьої чи на початку четвертої? Добре. Дякую. — І прикривши мікрофон рукою: — Що вас іще цікавить?

— До вас запитання будуть. Нас, приміром, іще цікавить, чи Валентина Яцкевич заходить до кабінетів удень?

— Звичайно. То воду в графинах поміняє, то щось протре, підмете. За чистотою, скажу вам, вона дивиться добре.

— А з ким дружить?

— На заводі ніби ні з ким. А на вулиці, з сусідами… Того не знаю. Хоча, чого там, певно, зійшлася з такими, як і чоловік її, бо останнім часом теж випивати почала. Каже, що з горя, а насправді — хто знає…

— Що, і на роботу п'яна приходить?

— Запах частенько чути…

— І ви мовчите?

— Маєте на оці мене? — насторожився Ярош.

— Адміністрацію.

Яківчук не знав, що зайшло так далеко. Та й на чоловіка Валентина скаржилася давно.

— А чого ви про неї розпитуєте? — поцікавився заступник директора. — Може, у крадіжках підозрюєте?

— Виникла така потреба. Сподіваюся, розмова залишиться між нами?

— Звичайно, звичайно, — закивав головою Ярош.

До кабінету зайшов Нужний. Широке обличчя було насуплене, маленькі очі на дільничного дивилися непривітно, ніби той у чомусь перед ним завинив.

— Ви щось хотіли? — глянув на нього Ярош. — Може, заглянете пізніше? Я зараз зайнятий.

— Можна й пізніше, не горить. Тільки от спитаю в товариша міліціонера: чи не прояснилося хоч щось?

— Ви дуже швидкі.

— Були б і ви такі, якби шукали там, де треба.

— Якщо знаєте, де шукати, — підкажіть.

— Хіба я не підказував? Сусідами моїми дорогенькими займіться. Це їхня робота. На пару з дружком своїм Дорощуком крадуть.

— У вас є конкретні факти? Бо у мене їх нема.

— А знайдені на горищі мої килими!

— То ще нічого не значить.

— Тоді спитайте в Марії Дмитрівни. Вона вам підкине факта. Вчора увечері обидва пиячили в Дорощука, а квартира того Дорощука двері у двері із Самійленковою. Дорощук той, між іншим, вже сидів за крадіжку: промтоварний ларьок обчистив. Марія Дмитрівна розказує: той Дорощук і на день не просихає. Для такого, погодьтеся, потрібні гроші.

Яківчук знав, що Дорощук тільки весною звільнився з ув'язнення, через пиятику місця ніде не нагрів. Жінка його кинула. А от що Яцкевич із ним у спілці, про таке чув уперше.

Марія Дмитрівна сказала, що про вчорашню п'янку в Дорощука чула від двох сусідів. Оперативники розмовляли з обома ще тоді, як оглядали й вивчали місце події. Один із них навіть був за понятого. Чому вони мовчали? Правда, слідство в основному цікавилося квартирою Самійленків…

— Маріє Дмитрівно, Дорощук із Яцкевичем могли обікрасти вашу квартиру?

— Мабуть, ні, — не замислюючись, відповіла бухгалтер. — Він нас чи не найбільше поважає.

— Буває у вашій квартирі?

— А чому ні. Сусіди ж…

— За що ж він пиячить день при дні?

— Хіба для таких, як він, багато треба? Склянка вина.

— Але й склянки ніхто даром не піднесе.

— У нього є бензопилка. Ото й підробляє.

Не знати чого, але Марія Дмитрівна справила на Яківчука приємне враження. Попрощався з нею тепло, і запросив прибиральницю Валентину Яцкевич. З часу, як бачив її востаннє, жінка змінилася на гірше: зовсім посивіла, зморщок додалося, очі скаламутилися. Була в жакеті, зім'ятій сірій сукні, стоптаних туфлях.

— Чогось ви забули про мене, — здалеку почав Яківчук. — Певно, лад у сім'ї настав?

Валентина криво посміхнулася.

— Ага, лад… Живемо, як голуби.

Дільничний вдав, що не помітив іронії.

— Це добре. А було б іще краще, аби чоловік знайшов постійну роботу.

— А чого ви зі мною? Ви з ним…

— Він дома сьогодні?

— Як ішла, зоставила. Тільки навряд чи поговорите. До нього приплівся Дорощук, дружок його вірний. То вже обидва, мабуть, теплі.

— Погано, що він завів собі такого дружка.

— Який їхав, такого й здибав! — враз підвищила голос жінка, очі гнівно зблиснули. — Допилися… Чи, думаєте, я не здогадуюся, чого це ви мене так любенько розпитуєте про мого благовірного? Підозра впала, еге ж? Пиячать разом, килими у нашому хліві знайшли… Е, що там говорити!