Читати книгу - "Материками й океанами"

Західного Паміру, де повільно тече найбільший у країні льодовик Федченка і де на запаморочливій висоті сходяться вічноснігові хребти.

Вивчити її потрібно було не тільки для того, щоб стерти «білу пляму» з географічної карти. Адже льодовики Паміру живлять річки, які зрошують бавовняні поля таджиків. Тут зароджується погода, від якої залежать урожаї в багатьох районах, далеких від Паміру. Вивчення памірських хребтів тісно пов'язувалось з бурхливим розквітом господарства нашої Середньої Азії. Нарешті, потрібно було освоювати і самі плоскогір'я, допомогти верховинцям у боротьбі з жорстокою природою.

Перша велика експедиція на Памір була споряджена Радянським урядом 1928 року, її учасники пройшли весь льодовик Федченка. Вони досягли місця, звідки було видно стик хребта Петра Першого з невідомим хребтом, який назвали хребтом Академії наук.

Перед ученими і альпіністами височіли в синяві неба сліпучо-білі піки. Один з них величезною пірамідою здіймався над усіма іншими. Далекий, неприступний, загадковий, він, здавалось, володів якоюсь притягальною силою. Чи був то пік Гармо, який видно було з другого боку, з долини річки Гармо, чи експедиції пощастило відкрити нову, ще невідому вершину?

І як пробратися до цього піка? Який то хребет вінчає він? Як взагалі розташовані в цьому місці пасма захмарених гір і могутніх льодовиків, «зав'язані» в складний вузол?

Виникло важке географічне завдання — загадка вузла Гармо. Певно було лише одне: вершина, яку побачили здаля учасники експедиції і висоту якої вдалось визначити з допомогою геодезичних інструментів, перевершувала всі інші гори країни. Вона здіймалась вгору на 7495 метрів.

В наступні роки загони Памірської експедиції продовжували роботу на «дахові світу». Альпіністи дедалі ближче пробирались до вузла Гармо. Три групи сміливців почали шукати шляхи до найвищої вершини країни. Вони йшли з різних боків. Одна група піднялась досить високо по північному гребеню піка, друга розвідала східне ребро, третя на північному заході уткнулась у стрімку стіну скель і льоду. Жодна з груп не досягла мети.

Але коли дослідники зібрались разом і позначили на карті свої маршрути, то виявилось, що вони підіймались… до двох різних вершин!

Найвищий пік, що відкрився перед першою памірською експедицією, не був піком Гармо. Це справді була нова, невідома вершина, розташована там, де до хребта Академії наук прилягав хребет Петра Першого. Пік Гармо залишився осторонь.

Загадку було розгадано. Гірський вузол Гармо ліг на карту. Тепер увагу дослідників привернув новий пік.

Треба було знайти по скелях і льодовиках шлях до вершини гірського велетня.

Штурм піка призначили на 1933 рік.

* * *

Повільно знявши з плечей важкі рюкзаки, альпіністи сіли на землю. Один з них, дебелий, кремезний, широкоплечий, вийняв кишеньковий альтиметр і визначив висоту.

— Чотири тисячі шістсот метрів. На такій висоті, Даниле Івановичу, льотчики вже одягають кисневу маску, — сказав він супутнику.

Альпіністи оглянулись: так, під час першої розвідки вони вибрали вдале місце для табору. Звідси можна по льодовику, вкритому брилами і тріщинами, вийти на гостре східне ребро піка. Ось воно, це східне ребро — єдиний шлях до вершини.

Високо на схилі піка задиміла раптом біла хмарка. Вона не підіймалась вгору, а, швидко збільшуючись, котилась донизу. За нею зірвалася ще одна. Донісся глухий гуркіт лавин. Альпіністи мовчки прослідкували, як снігові потоки, захоплюючи за собою важке каміння, перетнули їхній майбутній шлях до вершини…

До льодовикового табору підійшла друга група альпіністів і за нею — носильники. Це були верховинці, звиклі і до холоду, і до розрідженого повітря, і до ходьби по крутих схилах. Але й вони були дуже стомлені.

— Прийшли? Кінець? — спитав один з них, звертаючись до альпіністів.

Кремезний розсміявся:

— Бачиш? Он туди підемо!

Він показав на ребро піка, напівзапнуте хмарами. Ребро чорніло прямовисними скелями, що нависли над прірвами.

— Ух! — примружився носильник.

Інші похитали головою: мабуть, Євген жартує. Як можна туди піднятися? Хіба в людей є крила?

— Даниле Івановичу! — обернувся Євгеній Абалаков до свого супутника. — Як по-твоєму: дійдуть вони до п'яти шестисот?

Данило Іванович Гущин ствердно кивнув і заходився розв'язувати рюкзак. Носильники зібрались у коло і пожвавлено заговорили своєю гортанною мовою, інколи поглядаючи на страшні ребра скелі. Там, наверху, — «важке повітря», воно у грудях тисне, ним не можна дихати… Та що казати — Євген з Данилом самі переконаються в цьому, якщо спробують підійматися вище!

Носильники і не підозрювали, що альпіністи під час першої розвідки уже побували на ребрі і там, де альтиметр показав 5 600 метрів, вибрали місце для високогірного табору.

До вершини від льодовикового табору залишалось біля трьох кілометрів. Чим вище, тим важче буде йти. Крім «5 600», знадобляться ще інші проміжні табори. Успіх залежатиме від доброї підготовки, точного розрахунку, далекоглядної завбачливості. Однієї сміливості тут мало: потрібні витримка, уміння вичікувати.

Альпіністи використали короткий відпочинок для того, щоб показати носильникам свої прийоми.

Підйом до табору «5 600» почався вранці. На півдорозі у багатьох з'явились ознаки гірської хвороби — головний біль, сильна задишка, блювота. В розрідженому повітрі уже відчувалася нестача кисню, а до вершини залишалось понад два кілометри, і шлях до неї був невідомий.

Табір «5 600». Малюсінький майданчик, на ньому — чотири намети, такі маленькі, що в них можна забратися тільки поповзом. У легких спальних мішках з шовку, які зігрівав прошарок гагачого пуху, лежать альпіністи. На більшість з них надія погана: вони зовсім вимучені гірською хворобою.

Вечоріє. Внизу пливуть хмари. Сонце сідає за дальні хребти.

Абалаков зосереджено розглядає ребро піка. Захід різко підкреслює чорними тінями всі виступи, нерівності, западини. Якби під рукою була глина, Абалаков міг би тут же виліпити макет ребра. Проникливим, чіпким оком художника і скульптора він відзначає те, що може знадобитися завтра.

Потім виймає блокнот і накидає ескіз. Шлях буде диявольськи важким! На ребрі стирчать шість «жандармів» — шість гострих, крутих виступів. Вони стоять один за одним, немов вежі — грізні, криваво-червоні