Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

бідні люди, — провадила далі мати, — і тому, що дехто намагається строїти з себе…

— Можу вас запевнити, мадам, що я допитую однаково багатих і бідних.

— І тих, хто вдає із себе багатіїв? І тих, хто строїть із себе знатних пань, хоча їхньому роду до нашого — як куцому до зайця.

Мегре не відповідав, сподіваючись, що вона говоритиме ще. І вона провадила далі, озираючись навколо, немов шукаючи підтримки.

— А ви знаєте, хто вона така, ця жінка? Я ось зараз вам усе про неї розкажу. Коли моя бідолашна матінка вийшла заміж, то парубок, який став її чоловіком, був довгий час закоханий в іншу. Цією іншою була мати Валентіни. Вона мешкала в сусідстві з моєю матір'ю, майже двері в двері. Так от. Рідня цього хлопця й чути не хотіла, щоб він побрався з тією дівкою. Я це кажу, щоб ви зрозуміли, що то була за одна…

Якщо Мегре правильно зрозумів, то мати Валентіни була з тих, на кому пристойні люди не женяться.

— І все-таки вона вийшла заміж, скажете ви? Еге ж. Та вона не спромоглася знайти собі іншої пари, ніж один нероба й пропий-батько! От вони вдвох і породили на світ божий вашу мадам! — Батько Трошю дістав із кишені коротку люльку і натоптав її тютюном із кисета, зробленого із свинячого пухиря.

— Я ніколи не хотіла, щоб моя донька працювала ц жінки, яка, можливо, навіть гірша за свою матір. Коли б мене послухали…

Погляд, сповнений докору, в спину чоловіка. Очевидно, саме він свого часу дозволив Розі піти в покоївки до Валентіни.

— Вона до того ж іще й паскуда! Не всміхайтеся, я знаю, що кажу! Може, їй і вдалося обдурити вас солодкими словами. Та я ще раз кажу вам: вона паскуда, всім вона заздрить, а мою Розу завжди ненавиділа.

— А чому ж ваша донька залишалася в неї?

— Я й сама до ладу не знаю. Досі не знаю. Адже й Роза не любила її.

— Вона вам про це казала?

— Нічого вона мені не казала. Вона ніколи не розмовляла з нами про своїх господарів. А останнім часом вона взагалі з нами ні про що не балакала. Ми вже їй не підходили. Ви розумієте? Ось що зробила ця жінка! Вона навчила її зневажати власних батьків, цього я їй ніколи не подарую! А тепер, коли Роза померла, ця негідниця з'явилася на похорон покрасуватися, хоча за нею вже давно плаче тюрма!

Трошю глянув на свою дружину з таким виглядом, наче збирався втихомирити її.

— В усякому разі, вам не тут належить чинити розшуки! — з притиском закінчила вона.

— Ви дозволите сказати хоч слово?

— Нехай скаже, мамо, — втрутився Анрі.

— В поліції у нас немає чарівників. Як же ми знайдемо злочинця, коли нам невідомо, чому було вчинено злочин? — Він говорив спокійно, чемно. — Вашу доньку було отруєно. Хто це зробив? Можливо, я дізнаюся, якщо мені пощастить установити, чому її отруєно.

— То я ж кажу вам, що ця жінка її ненавиділа!

— Але цього мало. Не забувайте, що вбивство — злочин дуже серйозний. Вбивця ставить на карту своє життя і в кожному разі свою волю.

— Такі пройди нічим не ризикують.

— Сподіваюся, ваш син зрозуміє мене, коли я додам, що з вашою донькою зустрічалися й деякі інші люди.

Анрі, здавалося, зніяковів.

— Можливо, є ще хтось, про кого ми нічого не знаємо. Ось чому я сподівався оглянути її речі. Серед них могли бути листи, адреси, якісь дрібні подарунки.

При цих словах запанувала тиша, всі перезирнулися. Вони неначе питали про щось одне в одного. Нарешті мати сказала все ще з деякою недовірою, звертаючись до чоловіка:

— Може, покажеш йому персня?

Трошю немовби знехочу дістав із кишені штанів великого старого гамана з численними кишеньками, які закривалися на кнопки. Звідти він добув якийсь предмет, загорнутий у шовковистий папір, і простяг його комісарові. Мегре побачив старовинного персня з зеленим камінцем в оправі.

— Я гадаю, у вашої доньки були й інші прикраси?

— В Рози була повна коробка всіляких брязкалець, які вона купувала на базарі в Фекані. Їх уже поділили. Залишився тільки…

Не кажучи ні слова, дівчинка метнулася до другої кімнати і принесла срібний браслет, прикрашений синіми камінчиками з порцеляни.

— Він тепер мій! — з гордістю сказала вона.

Всі ці обручки, сувеніри від першого причастя, медальйони коштували щонайбільше кілька франків.

— Скажіть, а цей перстень був разом з іншими?

— Ні.

Рибалка зиркнув на жінку, яка досі вагалася.

— Я знайшов його в глибині туфля, — сказав він. — Перстень був загорнутий у клаптик шовковистого паперу. Це були її святкові туфлі, вона взувала їх усього разів зо два.

Світла від вогнища було не досить,» щоб розгледіти як слід персня, до того ж Мегре не дуже й знався на коштовностях. Та було очевидно, що ця річ зовсім іншого гатунку, ніж ті брязкальця, про які тільки-но йшлося.

— Я й кажу, — мовив нарешті Трошю і трохи зашарівся. — Ця річ турбувала мене. Вчора я був у Фекані і там показав персня ювелірові, у якого ми купували наші обручки. Я навіть записав собі назву — це смарагд. Він пояснив, що камінчик цей коштує стільки, скільки добряча шхуна, і що, коли я знайшов цього персня, то краще віднести його до поліції.

Мегре повернувся до Анрі.

— Отже, виходить, через це? — запитав він. Анрі мовчки кивнув. Мати насторожилася.

— Ви щось приховуєте? Чи ви, може, вже бачилися?