Читати книгу - "Вигнанці"

якось зарадити лихові, хоча боюсь, що це безнадійно.

— У баркасі пробито дві дошки, — сказав один з моряків.

— Ну так четвірку…

— Вона розтрощилась на тріски.

Штурман рвав на собі волосся, а Ефраїм Саведж усміхався, наче зовсім не був зацікавлений тим, що може статися в даних обставинах.

— Де Амос Грін?

— Тут, капітан Саведж. Жду наказів.

— Я теж, — швидко пристав до нього де Катіна.

Адель та її батька, загорнувши в плащі, посадили в найбільш затишне місце з завітряного боку рубки.

— Скажи приятелеві, що він може працювати коло помпи, — сказав Амосові капітан. — А ти у нас майстер у теслярстві. Спустись-но в баркас з ліхтарем і подивись, чи не зможеш його залатати.

Півгодини Амос Грін стукав і порався в баркасі, а мірний стукіт помп було чути крізь шум хвиль. Помалу, але методично правильно опускався корабельний ніс у глиб хвиль, а корма бригантина, здіймалась догори.

— У нас лишилося мало часу, Амос, — спокійно промовив капітан.

— Він може тепер триматись на воді, хоч є невелика проточина.

— Добре. Спускай. Коло помп працювати безперервно. Містер Томлінсон, подбайте, щоб узяти харчів і води, скільки можливо! За мною, Гірам Джефферсон!

Матрос і капітан плигнули в хиткий човен. У Ефраїма Саведжа до пояса був прив'язаний ліхтар. Вони пробрались під розбитий ніс, і капітан безнадійно похитав головою, побачивши його пошкодження.

— Відрізати канат з пластирем і дати сюди, — скомандував він.

Томлінсон і Амос Грін перерізали вірьовки ножами і. спустили вниз кінець паруса. Капітан Ефраїм і моряк схопили його й потягли на пробоїну. Коли капітан нагнувся, корабель підкинуло хвилею вгору, і при жовтому світлі ліхтаря Ефраїм побачив чорні розколини, що розходились промінням від центральної діри.

— Скільки, води в трюмі? — спитав він.

— П'ять з половиною футів.

— Значить, корабель загинув. Скільки я можу зрозуміти, в обшивці скрізь можна просунути палець. Працюйте й далі коло помп! Чи готові харчі й вода, містер Томлінсон?

— Так, сер.

— Спустіть усе за борт. Цей човен не протримається більше як годину або дві. Ви бачите крижану гору?

— Туман рідіє зліва, — крикнув один з матросів. — Ось і гора! Вона з чверть милі звідси, за вітром.

Туман раптом розсіявся, і місяць засяяв над безкраїм, пустинним морем і розбитим кораблем. Величезний айсберг, об який розбилося судно, помалу похитувався на хвилях.

— Треба пливти до нього, — сказав капітан Ефраїм. — Нічого іншого не надумаєш. Спустіть дівчину за борт! Ну, гаразд, спершу її батька, коли вона наполягає на цьому. Скажіть їм, Амос, щоб сиділи тихо. Так! Ти смілива дівчина, хоча й белькочеш чудною мовою. Ну, тепер барила, ковдри і всі теплі речі! Так! Потім француза. Годі балакати… Спершу пасажирів! Потім ти, Амос, матроси. А ти, друже Томлінсон, стрибай останній.

Добре, що пливти доводилось недалеко: перевантажений човен сидів дуже низько, і два матроси безперестану виливали воду, що просочувалась між дощок. Коли всі посідали на місця, капітан Ефраїм Саведж перескочив назад на корабель, що було легко зробити, бо палуба з кожною хвилиною опускалась все ближче й ближче до поверхні моря. Він повернувся з клунком одежі і кинув його в човен.

— Відчалюй! — скомандував він.

— Так стрибайте ж!

— Ефраїм Саведж піде на дно з своїм кораблем, — байдуже промовив капітан. — Друже Томлінсон, я не звик повторювати наказів. Відчалюй, кажу!

Штурман відштовхнувся багром, Амос і де Катіна крикнули з жаху, але витривалі новоанглійські матроси взялись за весла і дружно заходилися гребти у напрямку крижаної гори.

— Амос! Амос! Невже ви допустите це? — кричав гвардієць по-французькому. — Честь не дозволяє мені покинути його так. Ця пляма лишиться навіки! Томлінсон, не кидайте його так! Зійдіть на корабель і примусьте його спуститися.

— На світі немає людини, яка могла б примусити його зробити те, чого він не хоче.

— Він може змінити свій намір.

— Він ніколи цього не зробить.

— Та не можна ж кидати його так! Треба буде плавати коло загиблого корабля і виловити капітана.

— Човен тече, як решето, — заперечив штурман. — Я до везу вас до гори, якщо можна буде, залишу вас там і знов вернуся по нього. Наляжте добре на весла, хлопці. Чим швидше ми допливемо туди, тим швидше повернемося назад.

Але гребці не змахнули веслами п'ятдесят разів, як Адель несамовито закричала:

— Боже мій, корабель потопає!

Бригантина занурювалась все дужче й дужче. Нараз ніс з тріском опустивсь у воду, ніби пірнув морський птах, корма злетіла вгору, і незабаром судно, з голосним, довгим бульканням, зникло серед хвиль. Човен зразу, під впливом одного почуття, що охопило всіх гребців, повернув назад і помчав щодуху. Але все було тихо на місці катастрофи. На поверхні моря не плавало ні одного уламка, з якого знати було б місце загину «Золотого жезла». Чверть години човен кружляв при світлі місяця, але моряк-пуританин зник без сліду. Нарешті, не зважаючи на безнастанне викачування, всі, що сиділи в човні, опинилися по кісточки у воді, гребці повернули його і мовчки, з важким серцем попливли до негостинного острова, який мав бути їм останнім притулком.

Хоч який жахливий був цей притулок, він являв для них єдине місце порятунку, бо теча все більшала, і ясно було, що човен не зможе довго протриматись. Підпливши ближче до гори, нещасні з жахом побачили перед собою товсту крижану стіну в шістдесят футів, стрімку, рівну, без найменшої щілини чи розколини на всій поверхні. Айсберг був величезний, і тому лишалася надія, що другий бік, може, гостинніший. Вичерпуючи весь час воду, вони обійшли ріг — і знов опинились перед