Читати книгу - "Дорогами Маклая"

а з «Де Стюв» цей виклад передрукувала індонезійська газета «Бінтанг Тімур», Лаудон схопився за голову: кого він пригрів у своєму домі! Та показати йому на двері тепер було пізно. Тим більше що з його старшою донькою Андрієнною у крамольника роман. Шалене дівчисько очі видере. Та й Лючія, двадцятип'ятирічна дружинонька, теж пасербиці не поступиться. Краще вже вдати, що нічого особливого не сталося.

А тим часом Маклай щодня їздить у Батавію, де в морзі тюремної лікарні займається порівняльною анатомією мозку тубільців і європейців. І тут, виявляється, різниці ніякої. Вага і будова мозку у тих і тих однакові. З цього приводу Маклай дає широке інтерв'ю журналу «Де Стюв», у якому, зокрема, каже:

«Побутує думка, що папуаси за своїм природним розвитком нижчі за малайців, а малайці — нижчі за європейців. На жаль, анатомувати папуасів я не мав змоги, але за п'ятнадцять місяців життя на березі Маклая я досить добре вивчив їх зовнішню антропологію і з певністю можу сказати, що їхню відсталість можна пояснити історичними обставинами. Те саме стосується й малайців. Досить дати їм освіту й створити нормальні умови життя, щоб вони піднялися до сучасного рівня цивілізації».

Водночас він пише листа голові Берлінського товариства антропології, етнографії і первісної історії професорові Рудольфу Вірхову:

«Я був би дуже радий, якби Ви допомогли справі вивчення анатомії рас. Щоб розворушити інертні колоніальні власті, потрібен поштовх з Європи.

Із свого боку, діставши підтримку Вашого визнаного авторитету, я беруся виконати цю справу практично.

Звертаюся до Вас, вельмишановний професоре, з цією пропозицією, будучи певен, що необхідність створення науки — анатоми людських рас — як основи антропологи, для Вас очевидна. Не маю сумніву, що ближчі інтереси й заняття не перешкодять Вам зробити щось у напрямку розв'язання цього більш далекого для Вас, але дуже важливого для науки питання».

Тішачи самолюбство Вірхова, Маклай, мабуть, сподівався, що той справді допоможе йому. Та ба! Один із стовпів полігенізму, Вірхов був обурений статтями Маклая в «Natuurkundig Tijdschrift», бо вони каменя на камені не лишали від його докторської дисертації.

Маклай зрозумів, що в Європі підтримки не матиме. Тому він прагне максимально використати ті можливості, які надала йому Батавія. Щоб закріпити свої знання про папуасів, учений вирішує відвідати ще берег Папуа-Ковіай — південно-західну частину Нової Гвінеї (берег Маклая на північному сході). Про південно-західних папуасів ходили страшні чутки: вони кровожерні кочівники, людоїди. Але Маклая це не турбує. На рейсовому пароплаві «Король Вільгельм III» він вирушає в дорогу.

Сторінки із щоденника:

«17 грудня 1873 року. Вчора ввечері прибули в Самаранг. Але жоден пасажир не зважився зійти на берег. Прибій при цьому мусоні дуже великий, і нерідко бувають нещасні випадки з шлюпками й шаландами біля берега. Сьогодні, хоч хвилювання було велике, палуба звільнилася від багатьох клопітних супутників: кількох дам, які потерпали від морської недуги, і кількох крикливих дітей. Я цілий день, як і вчора, почувався погано і просидів у зручному кріслі, до якого ще в Бюйтензорзі приладнав особливу подушку під голову й столик. Оскільки льоду не було, то попросив одного пасажира, щоб привіз з берега, але він повернувся тільки ввечері.

18 грудня. У Самаранзі також лютувала холера, досить багато європейців померли, і всі за дуже короткий час — після трьох-чотирьох годин настає смерть. В одного пасажира, який підсів до нас у Самаранзі, протягом кількох днів померли дружина й двоє дітей.

19 грудня. Прибули в Сурабайю. З п. К. вирядилися на берег. Уздовж Калі Мас (Золотої річки) пролягла довга дорога, по один бік якої височать будинки, а по другий — тягнеться набережна. Ми проїхали низку будівель, що належать Адміралтейству й порту, проїхали повз цитадель, потім через арабський і китайський квартали дісталися до площі з ратушею. В одній з найближчих вулиць я лишив п. К., котрий, як і більшість пасажирів, зупинився в Hotel de Marine в нижньому місті, а сам, не маючи бажання зупинятися в нездоровому кварталі, обрав інший готель, який розташований вище, там, де європейці побудували будинки для своїх сімей і де, власне, живуть, виїжджаючи вдень на кілька годин у свої готелі в місто. Ця частина Сурабайї зветься Сімпань. Вільна була лише маленька кімнатка. Не маючи бажання повертатися в нижнє місто, я зайняв її, але ввечері пан Матцен запропонував переїхати до нього, що я й зробив.

20 грудня. Цілий день не виходив з кімнати, то сидів, то лежав на дивані. Узнав кілька звичаїв, які, між іншим, потроху зникають. Є здогад, що і на Яві існував звичай, подібний до «табу» полінезійців. Наприклад… якщо начальник села або якась поважна особа входить до хатини чоловіка низького походження, щоб учинити coitus з його дружиною, то туфля начальника, залишена біля порога, забороняє чоловікові заходити до хатини. Є також знаки, що їх виставляють, коли мешканці лишають своє житло незамкненим…

Увечері бачив лікаря Джемса, який висловив невдоволення станом мого здоров'я і настійно радив повернутися до Європи або ж їхати в Австралію. Запевняв, що не витримаю подорожі на Нову Гвінею. Я вирішив, проте, інакше. Побачимо!

21 грудня. Коли я вранці прийшов на пароплав, то одержав пакунок, що прибув уночі з Бюйтензорга, і, на мій подив, побачив у ньому пальто від дощу, а також портрет Л.