Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

спитав, куди нам приходити (бо ж поняття не мав, де його помешкання), і він, за своєю звичкою уникаючи занадто прямої відповіді, сказав:

- Приходьте сюди, і підемо разом.

Зауважу, до речі, що він, немов хірург чи дантист, мив руки після кожного клієнта. Для цієї мети при його кабінеті була спеціальна загородка, з якої несло пахучим милом, як з парфюмерної крамниці. Там на валку, прикріпленому до дверей, висів здоровенний рушник, яким він насухо витирав руки, помивши їх після повернення з суду або після відходу чергового відвідувача. Коли ми з товаришами прийшли до нього наступного дня о шостій годині, він, видно, щойно відбув бруднішу, ніж звичайно, справу, бо, встромивши в загородку голову, мив не тільки руки, а й обличчя, і крім того й горло прополіскував. Упоравшись із цим, він енергійно витерся рушником, аж той здійснив цілий оберт на валку, потім ще дістав складаного ножика й вишкріб рештки справи з-під нігтів і лише тоді одягнув піджака.

Коли ми вийшли надвір, там, як звичайно, товклись явно охочі переговорити з ним, але ореол пахучого мила робив опікуна таким неприступним, що вони й не пробували його зачепити. Дорогою до західної частини Лондона серед перехожих вряди-годи траплялись такі, що впізнавали містера Джеггерса; при цьому він щоразу починав голосніше розмовляти зі мною, через що я, власне, і здогадувався, що то він або когось упізнав, або помітив, що його впізнали.

Він провів нас на Джеррард-стріт, у районі Сохо, до будинку з південного боку цієї вулиці. Будівля була досить імпозантна, тільки мала облуплені стіни й немиті вікна. Діставши ключа, він відімкнув двері, і ми опинились у кам'яному вестибюлі - голому й похмурому, наче в нежилому домі. Темні дубові сходи вивели нас на другий поверх до шерегу трьох темних обшитих дубом покоїв. На панелях стін було вирізьблено гірлянди, і коли господар, вітаючи нас, зупинився на тлі цих гірлянд, мені відразу спало на думку, з чим би я ці петлі порівняв.

Обідали ми в найкращій з трьох кімнат; друга з них була гардеробною містера Джеггерса, а третя - спальнею. Він сказав нам, що йому належить увесь будинок, але що рештою кімнат він користується лиш деколи. Стіл був обставлений щедро - хоч таки справді без срібного посуду,- а обік стільця містера Джеггерса стояла містка обертова етажерка з численними пляшками та карафками і чотирма вазами садовини на десерт. Я запримітив, що він усе тримав у себе напохваті й волів пригощати гостей з власних рук.

У кімнаті стояла книжкова шафа; книжки, як свідчили корінці, складалися з життєписів іменитих злочинців, праць про слідство й судочинство, про кримінальне право, парламентських актів тощо. Меблі всі у мого опікуна були міцні й добротні, як ланцюжок від його годинника. Але вигляд вони мали діловий, та й узагалі в кімнаті оздоб, як таких, не водилося. У кутку там примостився столик з паперами та абажурною лампою - отже, і з цього погляду йото домівка нагадувала контору: ввечері йому досить було викотити столика з кутка, щоб знов сісти за роботу. Досі він не мав нагоди роздивитись моїх колег - ми ж з ним удвох ішли попереду,- тож тепер, теленькнувши дзвіночком, опікун став на килимку перед каміном і зміряв їх прискіпливим поглядом. На мій подив, основну - якщо не всю - увагу він приділив Драмлові.

- Піпе,- сказав він, поклавши свою велику руку мені на плече й одводячи мене до вікна.- Я не знаю, як кого з них звуть. Хто оцей Павук?

- Павук? - не зрозумів я.

- Цей прищавий, незграбний, набурмосений.

- Це Бентлі Драмл,- пояснив я.- А той з ніжними рисами обличчя - Стартоп.

Цілком знехтувавши «того з ніжними рисами», опікун сказав:

- Отже, він зветься Бентлі Драмл, так? Принадний тип.

Містер Джеггерс зразу ж заговорив до Драмла і анітрохи не збентежився, що той відповідав знехотя й оспало,- навпаки, він ще завзятіш хотів утягти його в балачку. Я саме задивився на них двох, коли в кімнаті з'явилась економка, що принесла першу страву.

Років їй було під сорок - хоч, може, вона мені здавалася молодшою, ніж насправді. Досить висока й струнка, рухлива, дуже бліда, ця жінка мала великі пригаслі очі й цілу кучму виткого волосся на голові. Вона раз у раз розтуляла рота, немов від задухи, і на обличчі її був вираз сполошеності й тривоги - не знаю, може, це тому, що вона мала хворе серце, але я кілька днів перед тим дивився в театрі «Макбета», і ось її обличчя, здавалось мені, неначе так само було обвіяне гемонським вогнем, як і ті примари, що виринали там з відьомського казана.

Вона поставила посуд, тихенько торкнулась пальцем ліктя мого опікуна, даючи знак, що обід на столі, і зникла. Ми посідали за круглий стіл - опікун посадив біля себе з одного боку Драмла, а з другого - Стартопа. Перша страва виявилася смачнющою рибою, а потім ми мали так само добірну печеню з баранини і не менш добірну птицю. Соуси, вина, різні приправи - все найвищого гатунку - ми діставали з рук господаря, котрий брав їх з етажерки, пускав круг столу, а тоді незмінно вертав назад на ті полички. Звідти ж подавав він нам чисті тарілки, ножі й виделки для кожної відміни, а брудні складав у два кошики, що стояли на підлозі біля його стільця. За столом ніхто не прислуговував, тільки економка вносила страви. І щоразу, як я бачив її обличчя, воно нагадувало мені ті поріддя з відьомського казана. Через багато років я уздрів моторошну її подобизну, коли в темній кімнаті позад запаленої чаші з пуншем переді мною промайнуло одне обличчя, яке тільки й мало спільного з обличчям цієї жінки, що хвилясте волосся.

Я пильно приглядався до економки - вражений її зовнішністю, та й пам'ятаючи Веммікові слова про неї,- і помітив, що ввійшовши в кімнату, вона невідривно дивиться на мого опікуна і не зразу випускає з рук посудину, яку ставить перед ним,- немов боїться, щоб він не покликав її назад, немов хоче, що як він має щось їй казати, то хай би вже казав, коли вона поруч. Він же начебто цілком це усвідомлював і зумисне тримав її в постійній напрузі.

Обід пройшов весело, і, хоч мій опікун, здавалося,