Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

приспіву­вав Яким, хи­мер­но присіда­ючи, як ста­ра ба­ба, і пря­му­ючи че­рез світли­цю, йо­му все зда­ва­лось, що він йде ву­ли­цею, бо на си­дя­чих лю­дей він і не ди­вив­ся. Він по­чав роз­мов­ля­ти сам з со­бою, як зви­чай­но бу­ває з людьми в хме­лю.

«А ба­ба Па­рас­ка прий­має ве­че­рю з сто­ла; я до неї: «а по­тан­цюй, ста­ра ба­бо!» А во­на: «Я на місці бу­ла, я горілку пи­ла: диб, диб на се­ло! кив, морг на йо­го, бо то люб­ка йо­го».

І Яким знов, оче­ви­дяч­ки, пе­ред­раж­ню­вав ста­ру ба­бу Па­рас­ку, як во­на при­танцьову­ва­ла. Він по-баб'ячій туп­цяв по хаті і так смішно згор­бив­ся і од­ки­дав но­га­ми набік, що тре­ба бу­ло од сміху за бо­ки бра­тись. Зап­римітив­ши лю­дей, він став се­ред ха­ти, вти­рив очі їв Яся, потім зняв кар­туз і про­мо­вив чо­гось по-фран­цузькій то­неньким го­лос­ком: «Bo­nj­o­ur, ma­da­me!»

Разом з тим він од­су­нув да­ле­ко по­зад се­бе од­ну но­гу, а, дру­гою тро­хи не став на коліно. Да­ми по­ля­ка­лись. Зо­ся зблідла. Ясь тільки ди­вив­ся на йо­го.

«A! bo­nj­o­ur, ma­de­mo­isel­le The­odo­sie!» про­пи­щав він знов, оче­ви­дяч­ки, пе­ред­раж­ню­ючи Зо­сю і кла­ня­ючись до стіни. - «Bo­nj­o­ur, Zop­hie!» про­пи­щав він знов, пе­рес­ко­чив нап­ро­ти і знов кла­няв­ся. Він так доб­ре пе­ред­раж­ню­вав у го­лосі і в пос­таті свою жінку і Те­одо­зю, як най­луч­чий актьор.

«Bonjour, ma­da­me Па­рас­ко­вея!» про­мо­вив він, обер­нув­шись вже прос­то до Те­одозі, і тут він за­то­чив­ся і тро­хи не нашт­рик­нув­ся на її ніс. - Ану! диб, диб на се­ло! Пішла! Марш!

Все це бу­ло ска­за­но по-українській. Те­одо­зя схо­пи­ла­ся з місця. Ясь за нею.

- Що це ти ро­биш! - кряк­ну­ла на йо­го го­лос­но Зо­ся. - Ох, я без­щас­на! - за­ла­ма­ла во­на ру­ки і забіга­ла по хаті. - Пішов спа­ти, ти, во­ло­цю­го! - крик­ну­ла во­на на йо­го.

Яким скор­чив­ся в три по­ги­белі, хи­мер­но зібгав ку­ла­ки на гру­дях і по­ди­бав до дру­гої кімна­ти, пре­хи­мер­но сту­па­ючи но­га за но­гою, ніби пе­рес­ка­ку­ючи че­рез низькі тин­ки та пе­ре­тин­ки. Дос­ка­кав­ши до ліжка, він упав ниць на по­душ­ки і при­таївся.

Ясь по­чав про­ща­тись. Зо­ся вип­ро­ва­жа­ла йо­го на ґанок. Ніч бу­ла зовсім тем­на, аж чор­на.

- Спаси ме­не! спа­си ме­не! я за­ги­ну! я за­па­губ­лю або се­бе, або йо­го! - про­мо­ви­ла по­шеп­ки Зо­ся, прос­тяг­ши до йо­го ру­ки.

- Спасу те­бе, моя до­ро­га, моя не­щас­ли­ва, хоч маю сам за­ги­нуть!

Ясь узяв її ру­ки, при­ту­лив до сво­го ли­ця і ти­хо цілу­вав, а потім при­тяг її всю до се­бе. Ніч бу­ла тем­на, аж чор­на. В ґанку бу­ло по­ночі, як в льоху. Ніхто то­го не ба­чив, тільки Те­одо­зя по­чу­ла те дов­гим но­сом, ох­ну­ла і од­хи­ли­лась за двері…

Вже пізно, ля­го­ма Ясь вер­тав­ся до­до­му і все ду­мав про те, як су­ди­ли та гу­ди­ли йо­го жінку. Що ж то го­во­рять про Га­ню ба­гатіші, кращі па­ни, дідичі-по­ля­ки, ко­ли ці бідненькі панії так її пе­рех­ва­лю­ють, що аж пальці знать? Як же во­ни див­ляться і на ме­не, оці осуд­ниці, ко­ли в ме­не та­ка жінка?

Ганя не спа­ла і до­жи­да­ла йо­го. Світло бли­ма­ло в її кімнаті. Ясь приїхав, лед­ве поз­до­ров­кав­ся з нею, ска­зав їй ні те ні се про своє опізніння, зга­дав про якесь не­гай­не діло і пішов до сво­го кабіне­ту спа­ти. Ще та­ким він ніко­ли не вер­тавсь до­до­му. Все те і вра­зи­ло, і зди­ву­ва­ло, й за­чу­ду­ва­ло Га­ню.

Другого дня вранці Зо­ся і Те­одо­зя при­летіли вже до Се­ре­динських в гості, ніби по­дя­ку­ва­ти їм за гос­ти­нець для доч­ки.

Ясь був ду­же ра­дий, ду­же лас­ка­во привітав їх; а Гані не бу­ло в по­ко­ях. Во­на десь веш­та­лась по ха­зяй­ст­ву. Ясь пос­лав за нею най­мич­ку. Най­мич­ка знай­шла її ко­ло робітниць в мо­лочні.

- Пані! про­сив пан, щоб ви йшли до по­коїв, бо приїха­ла та но­са­та пані, що бу­ла в нас не­дав­неч­ко, а з нею і та дру­га, ду­же гар­на.

- Вже знов при­сур­га­ни­лись обидві! - крик­ну­ла Га­ня.

З бідно­го до­му са­ма, Га­ня лю­би­ла ба­га­те ха­зяй­ст­во, по­чу­ва­ла се­бе те­пер, як щу­ка-ри­ба на гли­бокій воді. Лю­би­ла во­на пох­ва­ля­тись ма­тері, сест­рам своїми по­ряд­ка­ми. Те­пер са­ме в ро­бо­чий час її од­ри­ва­ли од діла тоді, як ро­бо­ти бу­ло ба­гацько і на го­роді, і в мо­лочні… Га­ня не за­раз пішла до по­коїв. Во­на по­ди­ви­лась на робітниць, котрі шпа­ру­ва­ли надвірні за­бу­ду­ван­ня, потім заг­ля­ну­ла на го­род, де політниці по­ло­ли, са­ди­ли, по­ли­ва­ли. А з вікна на неї ди­ви­лись гості, ди­вив­ся Ясь. Га­ня ста­ла ко­ло політниць, і з вікон бу­ло вид­но, що во­на з ни­ми роз­мов­ля­ла. Потім надійшли якісь мо­ло­диці з се­ла і знов по­ча­ли з нею роз­мов­ля­ти. Га­ня присіла на ве­ликій ко­лоді, що ле­жа­ла ко­ло ти­пу. Сон­це, вже до­волі пал­ке, об­ли­ва­ло її неп­рик­ри­ту го­ло­ву, біле ли­це. Во­на бу­ла без ру­ка­ви­чок і не зас­ло­ня­ла ли­ця від сон­ця зон­ти­ком. Од­на сміли­ва мо­ло­ди­ця, приміча­ючи, що пані не гор­дує нею, і, ма­буть, вто­мив­шись сто­ячи, сіла тро­хи не по­руч з нею на ко­лоді, та все роз­мов­ля­ла, ще й навіщось роз­ма­ху­ва­ла ру­ка­ми. А в по­кої вид­ко бу­ло всю ту сце­ну.

Тоді, як мо­ло­ди­ця сіла сли­ве попліч ко­ло Гані, Зо­ся зирк­ну­ла й пе­ре­морг­ну­лась з Те­оде­зею. Те­одо­зя морг­ну­ла но­сом так неп­римітне, як от, приміром, неп­римітно мор­гає той жу­ра­вель, кот­рим ви­тя­га­ють відра з ко­ло­дя­зя. Ясь не міг не приміти­ти, що во­ни сміються, і ввесь по­чер­вонів. Він так роз­лю­ту­вав­ся на Га­ню, що тієї го­ди­ни за­ду­шив би її своїми ру­ка­ми. Вий­шов­ши з по­коїв, він за­раз пос­лав по Га­ню вдру­ге. А Га­ня все ог­ля­да­ла ого­ро­ди­ну і зне­хо­тя лед­ве пле­ла­ся до­до­му.

- Як пані ся має? Як жи­ве­те, моя най­до­рож­ча, най­миліша? - за­ле­пе­та­ли ра­зом гості, ки­ну­лись до Гані і по­ча­ли її так міцно обійма­ти і щільно цілу­ва­ти, ніби во­ни бу­ли щи­ри­ми при­ятелька­ми або близьки­ми ро­дич­ка­ми.

Ганя так га­ря­че й до сер­ця прий­ма­ла їх поцілун­ки, як об­ра­зи, що їх у церкві цілу­ють сільські ба­би.

- Вибачайте, моя най­миліша пані, що ми по­тур­бу­ва­ли вас, одірва­ли од гос­по­дарст­ва! - за­ле­пе­та­ла Зо­ся. - Що за лич­ко в вас! що за щас­ли­вий кольор ли­ця! Хо­ди­те по сонці без зон­ти­ка і ні кри­шеч­ки не за­па­ли­лись!

- Вас, ма­буть, якісь чарівниці об­ли­ли якимсь зіллям в час ва­шо­го на­родіння, - підхо­пи­ла Те­одо­зя, - як­би я не­зас­ло­не­на хо­ди­ла, то згоріла б на вугілля.

Гані ба­жа­лось ска­за­ти, що їй і горіти на вугілля не тре­ба, бо тем­не, гус­те ря­бо­тин­ня ро­би­ло її ли­це і без то­го тем­ним, аж смуг­ля­вим.

Теодозя знов при­гор­ну­ла її до се­бе і поцілу­ва­ла. Гані та­ке бу­ло гид­ке те лу­ка­ве пестіння, що во­на од­су­ну­лась тро­хи від неї до вікна.

Гості по­чи­на­ли роз­мо­ву то з то­го, то з дру­го­го бо­ку, а Га­ня мов­ча­ла. Гос­тям так бу­ло гар­но сидіти в ба­га­тих