Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

ми всі зараз так. Ще хто на заводі, то більш-менш, а хто бюджетники, то так само, як я, — з хліба на воду. А ти?

— Я лікар.

— Он як! Я чула, що в Америці лікарі добряче заробляють. Став сумку сюди, хочеш помитися? Ти де зупинилась?

— Поїду до готелю.

— Чого ти там не бачила? Залишайся в мене. Ні, справді! Я сама живу. Віко, ти така молодчина, що приїхала!

Я йду до ванної. Щось штучне є між нами. Та й чого я чекала? Ціле життя пролягло від тих дівчат, що колись засиджувалися в альтанці, до нас сьогоднішніх, битих життям і незгодами жінок. Рубців на серці не сховаєш…

— Ось, візьми рушника!

Вона цнотливо простягає мені рушника крізь двері, я намагаюсь його впіймати…

— Ет, церемонії!

Вона заходить до ванної й подає мені рушника.

— Ти така сама, худа й довга. Гарне маєш татуювання. Тепер така мода?

— Ні. Просто так сталося.

Я не знаю, про що з нею говорити. Колись ми звірялись одна одній з усього, та то було колись. Тепер я так не можу. От із Бартон вони порозумілися б, я впевнена!

— Ходімо, нагодую тебе. Потім відпочинеш з дороги, поговоримо. Якась ти стала зовсім не така. Сама не своя. Мабуть, ті янкі зовсім задурили тобі голову. Слухай, що у вас там відбувається? Чого ви на всіх наїжджаєте?

— Особисто я ні на кого не наїжджаю. Мені, чесно кажучи, все одно.

Вона вже порізала помідори, підсмажила омлет і поклала серветки.

— Не знаю, до чого ти звикла, та в мене, чесно кажучи, більше нічого нема. До зарплати ще чотири дні, завтра в когось позичу…

— Ти що, з дуба впала? Наташко, це я, іти мене навіть упізнала. Якого біса ти виправдовуєшся?

— Ну, ти, мабуть, звикла інакше…

— Я тобі зараз розкажу, як я звикла. Я польовий хірург, працюю в місіях Червоного Хреста. Останні два роки провела в Африці. Я звикла їсти похапцем, часто — під обстрілом, ще частіше — на фоні трупів або лікарень просто неба, що майже одне й те саме. Раціон, щоправда, різноманітний: банани, коржі, кукурудзяна каша чи рис, батат абощо. Якби ти знала, як воно мені впеклось!

— Віко, це божевілля! Нащо воно тобі здалося?!

— Не знаю. Мабуть, там я відчуваю, що ще живу. Відчуваю свою потрібність. А ще я не мушу посміхатися всім і кожному, брехати на кожному кроці й носити у спеку панчохи. Там я можу переспати з чоловіком, який мені подобається, а не з переляканим кроликом, що смертельно боїться відповідальності за власні дії. Там я бачу життя і смерть, можу говорити про це і багато про що, не боячись звинувачень у браку політкоректності. Знаєш, що таке політкоректність? Я тобі зараз розкажу. Це коли ніґґера треба називати афроамериканцем, наче він від того стане білішим. Це коли ти не говориш про смерть, про старість, про… багато про що — аби не травмувати співгромадян. Це дурниця, на якій адвокати заробляють такі гроші, що аж млосно стає. Люди позиваються, як ненормальні! У мене в Штатах гикавка починається. Тож під кулями мені й кукурудзяна каша смакує.

— То постріляти тобі? У мене є кілька петард.

Наташчині очі сміються. Ми обидві змінились, але не настільки, як спершу здалося.

— Ні. У мене з апетитом усе гаразд.

— По тобі нізащо цього не скажеш.

— Останній місяць був у мене напруженим.

І це ще м'яко сказано! Але більше мені сказати нема чого. Поки що й так зійде.

— Я постелю тобі у вітальні.

— Ти справді сама живеш?

— Тепер сама. Батько помер кілька років тому. Ну, він же пив, знаєш? Мати переїхала до нового чоловіка, а я… Вийшла заміж — аби сходити. За Петька з третього парадного. А він пити почав, то я його хутенько спровадила, а оце взимку він п'яний десь замерз. Та добре ще, що були розлучені, бо Дінка з сірого будинку народила від нього малу, і коли Петько помер, вирішила, що дитина має право на частину його майна, і ходила до ЖЕКу, дізнавалась, чи не прописаний він був у мене, та обломилось їй. Мені тітка Зіна, що під нами, розказала, її невістка паспортисткою працює. А баба Галька, та, що ми їй землі під двері насипали колись, померла вже. Та тут багато хто помер, навіть нашого віку. Наркомани, що ти з них візьмеш?

Вона снує квартирою, відшукуючи постільну білизну, розкладає диван і говорить, говорить. І я розумію, що вона звикла говорити сама до себе. Вона зовсім сама. Її мати — справжня мати — від неї відмовилась. Вони з батьком поділили майно і доньок. Мати в далекому Саратові лишила собі меншу, Іринку, а Наташку забрав батько і привіз сюди. Уже тут одружився з тіткою Світланою і переїхав до неї в цю квартиру. Наташка була тоді ще зовсім мала. Тітка Світлана любила її і стала їй хорошою матір'ю, а батько пив-попивав, от і допився. А Наташка тепер сама. І я бачу, що давно сама.

— У мене машина на вулиці.

— Ти що! — Наташка випросталась. — Негайно треба десь поставити, бо до ранку рознесуть по гвинтиках! Ходімо.

Я беру сумку, і ми виходимо в теплу ніч. Усе-таки пам'ять — дивна штука. Те, що я вважала давно забутим, ба навіть не вважала, а взагалі не згадувала, — усе разом віднайшлося, наче тільки й чекало свого часу. Я добре знаю цей під’їзд і запах літньої ночі тут, у цьому дворі. Я впізнаю звуки, що виринають із темряви. І на мить мені здається, що нам із Наташкою знов по п'ятнадцять років і ми оце намилились кудись на дискотеку, і відчуття близькості якихось нових пригод і вражень знову лоскоче в грудях. Усе колись буває вперше, навіть коли вже було багато разів, усе одно.

— Тут є платна стоянка.

Усідаємося в машину й рушаємо. Їдемо нічними вулицями, повз розцяцьковані вогниками вивіски магазинів, повз юрби підлітків, для яких усе нове й гостре, і ця гострота робить різкими їхні рухи, почуття й голоси. Я почуваюся старою цинічною шкапою, бо я знаю, що за цим усім нічого немає, окрім гормонів. Мине час, і більшість із них стане звичайними сірими людьми, мрії яких так і залишаться мріями, а ті, що досягнуть усього в житті, можливо, сидять зараз удома.

У мене є теорія про те, що в кожного свій так званий зоряний час. Як правило, ті, хто в юності подає великі надії, є лідерами