Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

class="p1">— Ми влізли в цю війну заради тебе, — сказав він. — З відданості тобі.

— Не драматизуй. Ви влізли в цю війну, бо хотіли срібла Дракона, бо вам подобається підривати, а ще тому, що ви злочинці, яких розшукують по всій Імперії.

— Я лишився, бо думав, що ми всі будемо разом, — Жамса вже мало не плакав. Це було настільки недоречним, що Жинь ледь стримувала сміх. — Ми завжди мали бути разом.

— Ти навіть не шаман. Тобі нічого боятися. Чому ти так переймаєшся?

— А чому ти не переймаєшся? Алтань призначив тебе командиром. Захищати Цике — це твій обов’язок.

— Я не просила посади командира, — випалила вона. Згадка про Алтаня пробудила в ній відчуття обов’язку, морального зобов’язання, а їй не хотілося про це думати. — Ясно? Я не хочу бути твоїм Алтанем. Не можу.

Що вона зробила, відколи стала головною? Скалічила Унеґеня, підштовхнула Енькі до рішення піти з Цике, бачила, як отрута вбила Аратшу, а їй самій Дадзі так сильно надавала чортів, що вона вже й шаманкою не могла називатися.

Жинь не стільки командувала Цике, як заохотила їх до низки неприємних рішень. Без неї їм буде краще. Її бісило те, що вони цього не розуміють.

— Хіба ти не злишся? — запитав Жамса. — Невже це не доводить тебе до люті?

— Ні, — сказала вона. — Я виконую накази.

Вона могла б злитися. Могла заперечити Дзіньджі, могла збіситися, як завжди. Але злість допомагала лише тоді, коли перетворювалася на полум’я, а його вона вже прикликати не могла. Без вогню Жинь не була шаманкою, не була справжньою спірлійкою й уже точно не була військовим активом. Дзіньджа не мав жодних підстав слухати чи поважати її.

І тепер вона знала, що вогонь ніколи не повернеться.

— Ти могла б принаймні спробувати, — сказав Жамса. — Будь ласка.

Але в його голосі вже не лишилось опору.

— Просто збери речі, — сказала вона. — І передай решті. Їм треба відзвітуватись о десятій.

Протягом декількох наступних тижнів останні твердині провінцій Зайця й Барана капітулювали перед Республікою. Їхніх Воєначальників відправили до Арлона в кайданах, щоб вони благали Вейсжу зберегти їм життя. У містах, містечках та селищах пройшов плебісцит.

Коли цивільне населення голосувало за приєднання до Республіки (а вони неминуче голосували саме за приєднання, бо інакше всіх чоловіків, старших за п’ятнадцять років, прирікали до смерті), то ставало частиною величезної військової машини Вейсжі. Жінкам доручали шити республіканські форми і прясти полотно для поранених. Чоловіків або вербували в піхоту або ж відправляли на південь працювати на суднобудівництві в Арлоні. Сьому частину їхніх припасів конфісковували, щоб передати північним лініям постачання, а на місцях лишали республіканські патрулі, щоб забезпечити постійні поставки зерна вгору річкою.

Неджа постійно хизувався, що ця війна — чи не найуспішніша військова кампанія за всю нікарську історію. Кітай сказав йому не дерти кирпу від гордощів, але Жинь не могла не помітити їхньої приголомшливої низки перемог.

Однак щоденна рутина кампанії була настільки виснажливою, що їй рідко випадав шанс святкувати ці перемоги. Міста, містечка й селища почали зливатися воєдино в її свідомості. Жинь уже не думала в рамках дня й ночі, а почала мислити графіками битв. Один день перетікав в інший, у напругу надзвичайно важких боїв перед світанком, у декілька годин глибокого сну без сновидінь.

Єдиною перевагою в цьому було лише те, що їй вдалося на якийсь час забутися в чистій фізичній активності. Пониження вплинуло на неї не так сильно, як вона передбачала. Здебільшого Жинь була надто втомлена, щоб навіть згадувати про це.

Але потайки вона також відчувала полегшення від того, що вже не мусила думати, що робити зі своїми людьми. Тягар лідерства, з яким вона так і не змогла впоратися, повністю спав з її плечей. Тепер вона переймалася лише виконанням відданих їй наказів — і це вдавалося їй на відмінно.

А наказів у неї побільшало чи не вдвічі. Можливо, Дзіньджа оцінив як годиться її вміння, а може, вона просто аж настільки йому не подобалася, що він хотів прибрати її чужими руками, але він почав призначати її на передову в кожній наземній операції. Зазвичай солдатів таке не надто тішило, однак Жинь тільки раділа.

Зрештою, вона була страшенно здібним воїном. Її готували до цього. Можливо, вона вже й не могла прикликати вогонь, але ще могла битися, а встромляти тризуб у живу плоть було так само приємно, як і спопеляти все навколо себе.

На «Зимородку» вона заслужила репутацію надзвичайно вправного солдата й мимоволі тішилася цим. Це пробудило в ній давній дух суперництва, якого вона не відчувала ще з Сінеґарда, коли переживала місяці виснажливого й важкого навчання лише завдяки захвату від того, що хтось помітив її таланти.

То це так почувався Алтань? Нікарці відточували його, як зброю, ще змалку залучали до військових операцій, хвалили його. Це й давало йому втіху?

Жинь не почувалася щасливою, зовсім. Але в тому, щоб бути інструментом, який добре виконує своє призначення, вона знаходила якесь задоволення.

Певною мірою кампанії були таким собі наркотиком. Жинь почувалася чудово, коли билася. У гущавині бою людське життя могло зменшитися до найочевиднішої механіки буття — рук та ніг, мобільності й уразливості, критично важливих позицій, які треба визначити, ізолювати і знищити. Жинь знаходила в цьому химерну втіху. Її тіло знало, що треба робити, а отже, вона могла вимкнути розум.

Якщо Цике й були нещасні, Жинь про це не знала. Вона вже не говорила з ними. А після перерозподілу заледве когось бачила. Але їй ставало все важче перейматися цим, бо вона взагалі починала втрачати здатність про щось думати.

Тоді скоріше, ніж Жинь сподівалася, вона припинила навіть думати про втрачене полум’я. Іноді посеред бою її стискало від наполегливого бажання, і вона клацала пальцями, воліючи видобути іскру, фантазуючи, як швидко їхні війська змогли б перемогти, якби вона прикликала стовп вогню, щоб випалити лінію оборони.

Вона досі відчувала відсутність Фенікса як діру, викарбувану в грудях. Біль ніколи не вщухав повністю. Але відчай і розпач відхлинули. Жинь уже не прокидалася вранці з бажанням кричати, коли згадувала, що в неї відібрали.

Вона вже давно кинула спроби зламати Печатку. Її похмура пульсуюча присутність уже не мучила щодня, немовби запалена рана. У ті короткі миті, коли вона дозволяла собі затриматися на ній, Жинь замислювалася, чи Печатка вже почала відбирати в неї спогади.

Схоже, майстер Дзян зовсім нічого не знав про те, ким був двадцять років тому. З нею станеться те саме?

Жинь уже відчувала, що деякі з її ранніх спогадів починали затуманюватися. Раніше вона могла чітко пригадати обличчя всіх членів прийомної родини в Тікані. А тепер вони здавалися їй розмитими плямами. Але вона не знала напевне, чи то Печатка всотувала ці спогади, чи вони просто забувалися з часом.

Це турбувало її не так і сильно. Коли чесно, то якщо Печатка потроху вкраде в неї минуле — вона забуде Алтаня, забуде скоєне на Спірі й дозволить провині відходити в білу порожнечу, аж доки подібно до Дзяна не перетвориться на люб’язну, неуважну дурепу, — якась частина її самої відчує від того полегшення.

Коли Жинь не спала й не билася, вона сиділа з Кітаєм у його тісному кабінеті. Дзіньджа вже не запрошував її на наради, але вона