Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

43

Марія

– Покидьки, навіщо ви тріснули їй по голові?

– Вона чинила опір як драна кішка. Пики нам всім подряпала, а Бісу по яйцях дала. У нас не було вибору, вибач.

– Мовчати. Вб'ю всіх. Жодної справи не можна вам доручити. Утрьох не змогли впоратися з одним дівчиськом? Блядь… Та кому про це розповіси – не повірять.

– Не змогли. Вона почала кричати, коли ми її підстерегли в туалеті. Часу не було робити все красиво, тим паче біля виходу були люди Сокола.

Гучні чоловічі голоси врізаються в мою голову. Я намагаюся розплющити очі, але це виходить насилу. Повіки обважніли та налилися наче свинцем. Знаходжу в собі сили прокинутися. Але зрозуміти нічого не можу. Я лежу на ліжку, а поряд зі мною на стільці сидить якийсь чоловік. Хочу повернути голову в його бік, але відразу шкодую, відчуваючи хворобливі імпульси, що пронизують шию. Я підношу руку до голови, торкаючись пов'язки. Бинти.

– Маріє, лежите. Вам краще не рухатися поки що, – чоловік підскакує зі стільця та підходить до мене.

– Хто ви? – питаю я пересохлими вустами, видавлюючи з себе слова.

– Я лікар. Ви отримали травму голови. Якщо спробуєте піднятися, то можете знепритомніти, тому краще залишайтеся лежати на подушці.

– Де я?

– Цього я не можу сказати.

– Чому? – Я дивлюся на літнього чоловіка, намагаючись згадати, де могла бачити його обличчя. У нього добрі карі очі та сива борода.

– Цього я вам теж не можу сказати, – чоловік посміхається, дивлячись на мене лагідним поглядом.

– Маріє, я можу вас ненадовго залишити одну? Ви не спробуєте підвестися?

– Ні. Мене викрали, так? – Чоловік винувато знизує плечима, а потім виходить із кімнати.

Я голосно зітхаю, згадуючи останні події. Університет. Я зайшла до туалету. На мене напали. Я чинила опір. Хотіла кричати, але велика долоня затиснула рота. Укусила її до крові, вириваючи зубами шматочки шкіри. Штовхнули. Впала навколішки. Хтось спробував підняти. Я продовжила чинити опір, вдарила ногою по чоловічій гідності одного здорованя. Далі пам'ять обривається...

Скрип дверних петель привертає увагу. Я зосереджуюсь на вході до кімнати, розглядаючи силует чоловіка. Високий, широкоплечий. Впевнена хода, важкі кроки. Він підходить до мене і, підсуваючи стілець до ліжка, сідає поряд.

– Отямилася, моя гарна?

– Ти? – Серце пропускає низку потужних ударів. У голові з'являється справжній гомін.

Я відриваю голову від подушки та з останніх сил підводжуся. По тілу проходить болісний розряд, що змушує мене рухнути назад, на подушку. Запаморочення позбавляє мене всіх надій. Все так і є, як казав той чоловік з добрими карими очима та сивою бородою.

– Лежи, гарна. Тобі краще поки лежати, – чужа долоня торкається мого плеча, і я здригаюся.

– Не чіпай мене.

– Не чіпаю. Поки що, – посміхається чоловік, оголюючи вовчий вищир на обличчі. – Як ти себе почуваєш?

– Погано. Пити хочу. – Чоловік хитає та підіймається зі стільця. Відходить кудись убік, а потім повертається зі склянкою у руці.

– Пий.

– Я сама. Дай мені склянку.

– Не дам. У тебе немає сил. Я допоможу, – мені хочеться плюнути йому в обличчі, але в горлі пересохло.

Він підносить до моїх губ склянку, і я жадібно припадаю губами до скла. Я ковтаю воду, відчуваючи, як по моїх вустах і шиї розтікається волога. Захлинаюся, починаю кашляти.

– Не поспішай. Пий потроху.

Я пропалюю поглядом дірки на його похмурому обличчі. Набираю в рот води, не ковтаю, й плюю в бік чоловіка.

– Дурепа, – гарчить він, витираючись долонею. – Полегшало?

– Ні, – заперечую я. – Полегшає, коли ти здохнеш, Андрію.

– Не дочекаєшся, – сміється чоловік.

– Я вмію чекати.

– Гарна, ти не в тому становищі, щоб мені загрожувати. Якщо ти помітила, то ані Звіра, ані Сокола тут нема. Ти в моїй абсолютній владі. Тому не зли мене, гарна.

– Інакше що? Вб'єш? – Я істерично сміюся, відчуваючи вологу в куточках очей. Хочеться ридати й молотити кулаками все, що потрапить під руки, але сил немає, навіть щоб піднятися з ліжка.

– Ні. Не вб'ю, але можу зробити щось гірше.

– Що?

– Пустити по колу. Як тобі така перспектива? Хочеш, щоб мужики трахали тебе одночасно в три дірки?

– Ти не зробиш цього, – я ковтаю в горлі грудку, ігноруючи погані передчуття. Ні. Він просто лякає, інакше б я давно вже була мертвою. Йому потрібна я жива.

– Не зроблю, якщо ти будеш гарною дівчинкою.

– Що я повинна робити? Що ти хочеш від мене?

– Від тебе? – сміється Андрій, закочуючи очі. – Смиренність та покірність. Якщо твої татусі виконають усі мої умови, я відпущу тебе.

– А якщо ні? – Чоловік замислюється на мить, чухаючи пальцями важке підборіддя.

– Тобі краще не знати.

– Подзвони йому.

– Кому? Звірю чи Соколу? – посміхається Андрій, насолоджуючись моєю слабкістю.

– Олегу.

– Хм, отже, Соколу. Добре. Але ми поки що не дзвонитимемо. Даймо трохи часу, щоб змусити твого татуся посивіти. Як гадаєш, він готовий заради тебе зрадити своїм принципам?

Я мовчу, опустивши погляд. Потрібно просто чекати. Зчепити зуби та чекати. Олег прийде за мною, і тоді я посміхатимуся над Андрієм, коли Сокіл тут все рознесе вщент.

Я просто чекатиму!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍