Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

— Дуже миленькі, ай, — шепоче він. — І рожеві.

Я нізащо не стану опускати голову і не буду дивитися. Щойно це закінчиться, я... Та я йому... Та він у мене ще потанцює!

Тільки Резник уміє цілувати грубо навіть у щоку, і натиск його дотику позбавляє мене орієнтації в просторі, тому я оступаюся на рівному місці.

Він усе-таки змушує мене дивитися на чуттєві катування над моєю нещасною блідо-рожевою шкірою.

Коли тепла суха долоня спускається вниз, я здригаюся всім тілом, але Артур примудряється приструнити мене, прикусивши частину моєї щоки. Боже, він як тварина: дуже розумна, хитра і розважлива тварина.

Мій живіт судомно підтягується, бо сліди залишених учора засосів ще ниють. Я намагаюся відчепити його руку, і видаю здивоване мукання, коли мені це вдається.

Резник відпускає мене, а я блискавично натягую светр, навіть не потурбувавшись про ліфчик.

Якщо він бажає знущатися наді мною таким чином, то я буду триматися. Йому все одно коли-небудь набридне. У горлі гірчить, коли думаю про те, що він гранично вдало вибрав собі в жертву недолугу "стару діву". Напевно, кумедно! Тільки реакції він від мене не отримає.

І я, до речі, зовсім не "стара діва", я просто була зайнята справами.

Я знаю, що він уважно стежить за виразом на моєму обличчі, коли я застібаю пальто і незворушно закидаю ремінець сумки на плече.

— Я відвезу тебе додому, — з натиском вимовляє Артур і ніби перекриває мені подальший шлях.

— Добре, — стримано відповідаю.

Його Зіркова Хокейна Високоповажність і горе-спокусник вочевидь дивується відсутності опору, тому трохи топчеться на одному місці.

Але вже стемніло, і мені реально моторошно від думки, що доведеться йти пішки, поки навколо ошиваються журналісти на кшталт того, що приходив сьогодні.

Артур усе ще поглядає в мій бік з настороженістю, коли ми виїжджаємо з підземної парковки.

За кілька хвилин він показує дві темні коробки, але навіть не дає мені взяти їх у руки.

— Я зараз поставлю тимчасовий захист, а завтра об одинадцятій приїдуть фахівці й Микита з приводу сигналізації.

— Артуре, — доволі терпляче, але все ж таки іронічним тоном починаю я, — у цей час я вже сиджу на роботі. Це там, де ми з тобою удвох працюємо на благо хокею.

— Я зателефоную Корнію, і взагалі домовлюся про все, — киває він, але навіть не дивиться на мене.

— Так не піде, — тихо зауважую я, — за мене просити не треба. Але я дуже вдячна тобі за вирішення питання з сигналізацією. До речі, Корній проживає в трьох будинках...

— Ах так, — оманливо вдаючи розуміння каже Резник, перебиваючи мене найзневажливішим чином, — ніхто ж не повинен знати, що найгордіша медпрацівниця зв'язалася з тупим хокеїстом. Бо, — підвищує він голос, — є особливі причини.

— Я сподіваюся, ти несерйозно. Я не називала тебе "тупим". Повір, розумнику, якби я назвала тебе дурнем, ти б це добре відчув.

— Звичайно, несерйозно. Як можна серйозно сприймати маячню на кшталт "давай мутити потайки"? Це на кшталт твоїх дурниць, як ти будеш набиратися досвіду з іншими хокеїстами. У тебе трохи протяг в голові, зайчиха, але я готовий це терпіти заради твого грізного личка і миленького животика. Я завжди вирізнявся великодушністю.

— Ти ось просто зараз заробляєш дуже мало очок на свою користь, — байдужим тоном зауважую я.

Я відчуваю, як його пронизливий погляд блукає по моєму обличчю, але потім світлофор перемикається на зелене світло і машина рухається вперед.

Але Артур продовжує роздратовано постукувати по керму пальцями.

— Я завжди заробляю всі можливі очки в грі. Я, мабуть, не в курсі, що це в тебе за гра тут така.

— Це не гра, — розглядаю я власні руки, — ти мене плутаєш із Салазаровим.

— Що він пообіцяв за те, що ти прийдеш працювати в клуб? Я зроблю все це для тебе замість нього.

Я не можу приховати посмішку, бо Резник звучить настільки самовпевнено.

— Гарантію практики в Успенській лікарні.

— Практику? — обережно перепитує він, трохи поміркувавши. — Як реабілітолог? А що... ця Успенська лікарня — особлива?

— Я поки що не реабілітолог. І так, це найкраща лікарня. Туди потрапляють за розподілом. Я не потрапила, тому що не встигла своєчасно. У мене накопичилися... важливі справи.

— Це які справи?

Він повертає джип надто різко, а я відкриваю рота і навіщось кажу як є:

— Я колись зламала руку, давно. А потім мені потрібно було повторне... Загалом, мені довелося поїхати в Німеччину.

Неймовірно, залишається тільки вистрибнути з салону просто на ходу. Навіщо я це сказала? Навіщо! Вивалила все абсолютно без причини.

О Господи, він звертає до паркану і зупиняє джип.

— Але наразі все гаразд із рукою? — нехарактерно для себе хмуриться Артур.

— Так. Так! Я ж і кажу. Взагалі давно було. Взагалі все було багато років тому. І на практику я не потрапила... так от, уже минуло два роки. Просто знаю, що на наступний сезон... може виявитися відкрита вакансія в лікарні.

— Я домовлюся з приводу твоєї практики, — нестерпно зарозумілим тоном заявляє Резник. І коли він бере мене за долоню, я машинально відштовхую його руку.

Ледве втримуюся від фиркання, бо Резник вичікує кілька секунд перед тим, як присунутися ще ближче. Він спирається на моє сидіння.

Я ж уперто дивлюся на обгризені холодами й вітрами зарості за лобовим склом, що іноді підсвічуються фарами автомобілів, що проїжджають повз.

— Чесно тобі скажу, іноді я думаю, що ти навмисно це все робиш, — надзвичайно тихо і спокійно каже він.

Кожна клітинка в моєму тілі напружується, а соски знову ниють. Зрадницька м'язова пам'ять.

І ще цей ніс знаходиться за п'ять міліметрів від мене.

— Навмисно... крутиш носом, щоб я... Трясця, Рито, це точно працює, але це погано закінчиться.

— Я не кручу носом, — киваю я власному відображенню в бічному дзеркалі.