Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

36 глава

*Аліна

Літо було моєю улюбленою порою року, але зараз воно аж ніяк не могло вплинути на мій зіпсований настрій. Смерть Світлани (так, я все ще не змогла назвати цю жінку своєю мамою), все тільки погіршила. Поліція відкрила кримінальне провадження на Аль Капоне, але знайти його — це те саме, що шукати голку в сіні. Чесно кажучи, то я навіть не мала надії на те, що він рано чи пізно, опиниться за ґратами. 

Також на мої плечі впав похорон Світлани, бо у неї не було більше родичів, окрім мене. Я не хотіла цим займатися, але вибору у мене не було. Добре, що хоч Давид був поруч і в усьому мені допомагав. 

Спочатку мені було дуже складно змиритися з тим, що він стільки часу приховував від мене правду. А втім, після смерті брата я усвідомила, що нічого в цьому світі не вічне й нас може не стати у будь-який момент. Я не хотіла витрачати наш дорогоцінний час на образи та сварки. Ми все детально обговорили й закрили цю сторінку. Білінський дав мені слово, що більше ніколи не обманюватиме мене і я повірила йому з надією на те, що більше не наступлю на ті самі граблі. Здорові стосунки не можливі без довіри, чи не так?

— Як ти? — шепоче мені на вухо коханий, коли священник кидає грудку землі на кришку гробу. У цей момент я відчуваю дежавю. Заплющую очі й прошу в Бога про те, щоб мені більше ніколи не доводилося слухати цей жахливий звук. 

— Я спустошена. Не знаю як пояснити, — відповідаю я, розводячи руками. 

Нас тут лише пʼятеро. Я, Давид, отець Іван та двоє чоловіків, які мають написати могилу. Ніхто більше не прийшов попрощатися зі Світланою. Навіть сусіди, з якими вона жила поруч у тому будинку, проігнорували моє повідомлення про її смерть. 

Я ловлю себе на думці, що померлі живуть доти, поки про них памʼятають. Хоч я й сердилася на брата, але усім серцем любила його навіть після смерті. Я старалася витіснити з памʼяті всі неприємні спогади й залишити лише позитивні. Вони гріли мою душу й заповнювали ту дірку в серці, що утворилася у той день, коли я дізналася про ту страшну аварію. Я знаю, що ні Давид, ні Оля ніколи не забудуть про нього. Він був хорошим братом, другом та хлопцем. Жаль, що Святослав вже ніколи не зможе стати добрим батьком, але не маю сумнівів, що памʼять про нього ми будемо берегти до кінця наших днів. 

А як щодо Світлани? Вона нікому й за життя не була потрібна, то вже говорити далі? Жінка тільки принесла проблеми Святу. Я ненавиділа її за це й за те, що вона відмовилася від нас. Хіба там вчиняє справжня мати? Злість займає пустоту всередині мене і я нервово кидаю дві гвоздики поруч з деревʼяним хрестом. Один з чоловіків, що прийшов копати землю, дивиться на мене закотивши повіки. Звісно, дуже легко засуджувати людину, коли взагалі нічого про неї не знаєш. Мабуть, він подумав про те, що я якась безсердечна та невдячна донька, якій геть не жаль матері. Проте, це геть не так. Це я була їй не потрібна! Вона кинула мене й зараз отримує те, на що заслужила. Я не буду лити фальшиві сльози за нею. Переконуюся у тому, що поховати її на протилежній частині цвинтаря від місця, де похований Свят, було правильним рішенням. Вона не варта того, щоб лежати поруч з ним. 

Коли чоловіки згрібають лопатами останні крихти землі, я кладу зверху насипу вінок і свічку. Мені хочеться якомога швидше покинути межі цього цвинтаря. Останнім часом я занадто часто тут буваю й мені стає дуже лячно, коли залишаюся тут на одинці. Таке враження, що Аль Капоне десь затаївся поруч і у будь-який момент може напасти на мене. Не хочу лежати тут з простреленою головою, як і Світлана. 

— Тобі потрібен відпочинок. Можливо, зміна оточення піде тобі на користь? Як тобі ідея полетіти кудись на відпочинок? — обережно запитує Давид. 

Останнім часом він постійно говорить про те, щоб поїхати з України. Я чудово розумію, що він не планує сюди повертатися. Звісно, він не має нічого поганого на меті. Коханий лиш дбає про нашу безпеку, але… Я впевнена, що Аль Капоне тільки цього й чекає, щоб продовжити свою криваву гру. Він вже дав мені зрозуміти, що я не можу робити те, що мені заманеться без його дозволу. Він хоче мене. Єдиний варіант, щоб його перемогти — це дати йому те, що він бажає. 

Мій план був дуже ризикований. Під час нашої минулої сутички я ледь не попрощалася з життям. Однак, зваживши всі «за» та «проти» я прийняла рішення, яке вважала за правильне. Мені могло просто пощастити і я б мала вийти сухою з води. Наше з Давидом щасливе майбутнє точно варте цього. 

— Гадаю, це не погана ідея, але спочатку мені потрібно закінчити цю сесію, — відповіла я. 

У мене залишився ще один іспит, який тримав мене тут. Після нього я планувала зустріч з Аль Капоне. Якщо все мені вдасться, то вже ввечері того ж дня ми покинемо Львів. Мене лякала ця подорож, яка могла перерости у повноцінний переїзд. Львів мені подобався і я не хотіла його покидати, хоч і знала, що у будь-якому іншому місті мені буде безпечніше. 

— Згоден. Куди б ти хотіла поїхати? — запитує Білінський, обіймаючи мене за плечі. 

Ми обоє дивимося на руду кішку, що намагається пролізти крізь кований паркан на кладовище. Це виглядає трохи кумедно, бо вона занадто повна для цього. Підозрюю, що у неї скоро зʼявляться кошенята. Ця кішечка нагадує мені про Клавдію Семенівну. Хочу її відвідати найближчим часом. Можливо, їй потрібна якась допомога? 

Щодо питання Білінського, то я не одноразово роздумувала над ним. Кожна країна була для мене незвіданою та по своєму цікавою. Довго думала над тою, яку вибрати. 

— Хочу в Норвегію, — кажу я, обертаючись до Білінського. — Святослав з дитинства хотів там побувати. — Мені так хотілося втілити його бажання в реальність. 

— Не живи мріями померлих, Аліно, бо сама станеш мертвою на цій землі й життя перетвориться в існування. Знаю, тобі, як і мені, прикро, що Свят більше не з нами, але це не вихід. Ти не можеш проживати його життя замість нього, бо в тебе є своє. Я прекрасно памʼятаю, що ти не любиш холод. Тобі подобається більше відпочинок у теплих країнах, де ти можеш поніжитися на сонці, — впевнено промовляє той, заправляючи пасмо волосся мені за вухо. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍