Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

– Я знаю це краще за вас, – просопів лісничий, – і тому знаю, що за нами хтось стежить, ось що!

– Що ти маєш на увазі, – занепокоївся чернець, розвертаючи коня до свого супутника.

– Так, стежить! І добре, що так. Коли ти лежав, протягнувши ноги, він не помітив, що ми раптом зупинилися і показався, на мить, але потім заїхав у ліс, щоб слідкувати з укриття. І щось мені підказує, що якщо ми повернемось, то він теж повернеться, як амінь в молитві. Ви не можете звинувачувати мене в тому, що ця забава подобається мені все менше і менше!

– І невже ти думаєш, що якщо за мною хтось стежить, то дасть тобі відірватися від мене і повернутися до хатини?

Херцбрудер скривився – про це він явно не думав.

– Мені це не подобається. Зовсім не подобається. Якщо я і маю якесь відношення до стеження, то тільки тому, що я той, хто слідкує, а не за ким слідкують. Ми мусимо позбутися його, пане іспанець, або вбити, бо я не зможу спати з кимось за спиною!

– Твоя правда, твоя правда, – пробурмотів монах у відповідь. – Найлегше буде піти на нього вночі, коли він думатиме, що ми відпочиваємо... Як він виглядав?

– А як він мав виглядати? Я що, сокіл, що за півмилі мав розпізнати рило? Одягнений у чорне.

Сам не знаючи чому, Еркісія згадав слуг Андреае в університеті. Йому теж перестала подобатися ця ситуація. Але найголовніше полягало в тому, що він мав обов'язково – обов'язково! – з'явитися на полі в Гербштайні через три дні – і ніщо не могло зупинити його в дорозі....

Монах і стрілець, швидко зрізавши поле, дісталися до дороги, що вела на північ. Їдучи нею, вони нервово обговорювали можливі сценарії перехоплення таємничого типа, який переслідував їх.

У селах, які вони проїжджали, на них підозріло дивилися з-за парканів. У повітрі відчувалося наближення фронту, та й на звичайних мандрівників вони не були схожі. Вони могли бути шпигунами, кишеньковими злодіями, імперськими чи шведськими інтендантами, які прийшли забрати останню корову – ніхто не мав підстав їм довіряти, та й самі вони не були схильні йти на будь-які контакти. Тож вони пробиралися через населені пункти, як привиди.

Ближче до вечора вони перебралися через Майн у Гемюндені. Мешканці здавалися схвильованими. Після короткого розпитування на ринковій площі вершники зрозуміли, що на вечір призначено суд молодиком, якого вважали чаклуном. Знаючи, як виглядають подібні "ігри", вони як можна швидше покинули місто і попрямували прямо на північ по добре второваному шляху, прокладеному шведськими збирачами податків. Вони вирішили, що, зупинившись на нічліг, спробують підкрастися до шпигуна ззаду – це нехитре рішення здавалося їм найпростішим і найшвидшим, тим більше, що після історії з братами Райс вони обидва набули досвіду підкрадання. Тим часом вони намагалися помітити таємничого незнайомця так, щоб той не помітив, що вони знають про його присутність. Цілком ймовірно, що якби вони так само уважно стежили за тим, що відбувається перед ними, то не наштовхнулися б на патруль.

Патруль, що в'їхав на тракт бічною стежкою, яка вела до гессенського лісу, за лічені секунди оточив їх з тупотом копит і криками, перш ніж домініканець встиг навіть вимовити заклинання вголос. Коні мандрівників сіпнулися і стали дибки, і перш ніж вони зрозуміли, що відбувається, двоє аркебузирів у смугастих плундрах і темно-синіх жилетах вже тримали їхніх коней за вуздечки, а ще двоє повалили вершників на землю і вирвали у них зброю. Еркісія та Херцбрудер стояли перед сержантом, очевидно, командиром загону. Домінік помітив герб гессенської династії на його ринграфі