Читати книгу - "Замирення"

з тобою, Джиме. Нуль-зона хоче порозмовляти з тобою. Хоче щось у тебе спитати, чи не так? — Ти не знаєш, чи це правда, але певна, що це наполохає Лоурі до дрижаків.

У тебе відчуття, ніби між тобою та Лоурі запав якийсь часовий провал, розрив чи відстань, що вельми, вельми збільшується. Щось в його очах сяє задавнене і випромінюється на тебе.

— Я не повернуся, — мовить він.

— Це не відповідь.

— Так, це мій телефон. Це мій довбаний телефон.

Чи ти бачиш Лоурі таким, яким він повернувся з першої експедиції? Як довго людина може тримати марку, діяти за схемою, у тому ж процесі, хай система й занадто постраждала? Вітбі казав тобі: «Я гадаю, це психушка. Але такий і весь світ».

— Чи ти не втомився? — питаєш ти його. — Завжди рухатися вперед, але ніколи не доходити мети? Ніколи не маючи права бодай комусь розповісти правду?

— Знаєш, Ґлоріє, — каже він, — ти ніколи не збагнеш, як це вперше пройти ті двері на межі й повернутися назад. Ні, навіть якби ти перетинала ту межу тисячу разів. Нас принесли в офіру, нас занапастили. Ми пройшли крізь двері примар, до обителі примар. І нас попросили це прийняти. До скону.

— А якщо Нуль-зона сама прийде тебе шукати?

Погляд Лоурі досі такий відсторонений, начебто твій опонент далеко звідціля, начебто він не стоїть наразі перед тобою, але вже зник, відсувається за межу, щезає, навіть не озираючись.

Ти більш ніколи його не побачиш, і від цього тимчасового полегшення у тебе бісики зашкреблися п’ятках, ти даєш лиха закаблукам, і сонце визирає, коли ти витанцьовуєш, і видра повертається, а ти сидиш на бережку та споглядаєш дійство, яке влаштовує ця тварина, як вона бавиться: тривають хвилини за хвилинами, а ти сподіваєшся, що це ніколи не скінчиться.

24. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА

…плодитиму сім’я мерців щоб розділити з червами що зібралися в мороці… Уночі чув: верещання пугача, дрімлюгу, кількох лисиць. Благословення. Звільнення.

Темно на маяку, темно, згас сигнальний вогонь. Сигнальний вогонь згас, на маяку темно, і щось намагалося виринути з нього, або покинути його, пронизати й досягти іншого місця. Тіні безодні, як пелюстки велетенської квітки, що зацвіте всередині черепа й розпросторить думку за межі, які людина спроможна знести, чи розкладеться воно під поверхнею землі, чи над поверхнею, на зелених луках, чи в морі, чи високо у повітрі, все прийде до одкровення і щоб бути відкритим знання про гнітючий плід.

Він досі не оклигав од шоку після бару, ще вірячи: якщо він туди повернеться, то побачене виявиться просто якимсь видінням або навіть злим жартом. Розбиті в кров пальці Старого Джима на фортепіанних клавішах. Сейді виглядає так, ніби її ошукали, зрадили її ж слова. Бред, який закляк там, так і прикутий поглядом до стіни, наче заморожений. Слава Богу, Труді вже вийшла. Що він скаже Ґлорії, коли знову побачить її? Що він скаже Чарлі?

Сол припаркував вантажівку, дошкандибав до маяка, відчинив двері, грюкнув ними за спиною та, притулившись до одвірка, почав одхекуватися. Треба б йому подзвонити до поліції, попросити її приїхати до бару, перевірити, як там бідолашний Старий Джим та інші. Він зателефонує у поліцію, а потім постарається забрати Чарлі з моря, а потім спробує видзвонити кожного, хто тільки спаде йому на думку. Бо тут має статися щось жахливе, щось, не пов’язане з його недугою.

Але ніхто не відповів. Так ніхто й не відповів. Телефон наче вмер. Він міг би побігти, але куди? Світло згасло. Світло згасло.

Озброївшись ракетницею, Сол почимчикував східцями, спотикаючись на них, тримаючись стіни, щоб зберегти рівновагу. Та скалка була комашиним укусом. Або спробою вкусити. Вторгненням. І нічого, нічого спільного з тим, а він посковзнувся і майже впав, у сирості на сходах, а на стіні теж мокро, щось лишилося в нього на руках, довелось їх витирати об джинси. Легка Бригада. Вони для експерименту ввели йому наркотик або опромінили зі свого обладнання. Знання про гнітючий плід і руку грішника возз’єднаються, бо немає гріха у тіні чи у світлі, які сім’я мерців пробачити не спроможні.

Десь на вершині пожвавлено засвистав вітер, і Сол радо зустрів прохолоду, яка наче розповідала йому, що є десь світ, поза його думками, і це нагадування допомогло йому подолати симптоми, яким він оце піддався. Він відчув сильний поштовх од припливу, й вібрацію післяприпливну, а ще — наче він сам згоряє дотла.

Чи це маяк згоряє? Бо нагорі, куди виводять східці, на нього чекало сяйво, а не оця блідо-зелена фосфоресценція, яка мерехтіла зі стін, зі сходинок. Ні, це було сліпуче світло, яке усвідомлювало своє покликання, він міг це вже сказати. Але це не було світлом від лінзи, і він на мить завагався, наблизившись до ліхтарної кімнати. Знеможено сів на сходинку, не певен, що хоче побачити, як новий маяк витіснив старого. Руки йому трусилися. Він тремтів. Так і не виходило стерти з пам’яті ні скривавлені пальці Старого Джима, ні слова казання, що так і не збиралися покидати його розум. Щоб він не міг ані опиратися, ані тікати від них.

Але нині це ж було його місце, то й як його зректися?

Він підвівся. Крутнувся. І ввійшов до ліхтарної кімнати.

Килимок пересунуто.

Люк піднято.

Звідти вихлюпувалося світло. Світло, яке оберталося та вигиналося, нібито навіть підкорюючись дисципліні, правилам: не проникати крізь підлогу й не відбиватися від стелі, але натомість удаючи двері, стіну, виходячи з пункту спостереження.

Тихо, тримаючи ракетницю, Сол підкрався ближче до краю ляди та джерела світла; у доглядача зросло відчуття, ніби у нього за спиною східці стали взагалі невпізнаваними, чужими, і йому не слід озиратися. Ставши навколішки, він зазирнув до пункту спостереження, відчуваючи, яке йде тепло від цього світла, що заливає обличчя, шию, обпалюючи бороду.

Спочатку все, що він побачив, було неосяжною горою паперів, і чогось подібного до блокнотів, які здіймалися наразі з пункту спостереження: величезний біблійний бегемот, розкидані з бібліотеки тіні та віддзеркалення, які являлись у фокусі та вистрибували з нього; привиди та вигадки, фантоми, кружляючи та ставлячи запитання, але водночас цих з’яв там не було, ані письмен, яких він не розумів, бо їх насправді не існувало.

Потім його очі пристосувалися, і джерело світла зрослося: це була квітка. Чиста білосніжна квітка з вісьмома пелюстками, які розгорталися з вершечка знайомої рослини, чиє коріння сховалося в паперах. Рослини, яка заманила його тоді на галявині біля