Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

раніше, наштовхувалось на опір ВУАН, що принципово не бажала міняти кількість відділів та заперечувала проти розширення загальних зборів за рахунок представників Наркомату освіти і громадських організацій.

Натомість Наркомос у червні 1927 р. нагадав про обов'язкове затвердження ним членів Академії наук (раніше ВУАН ухилялась від цього) та зажадав, аби академія надала такі списки. У листопаді до ВУАН надійшла директива про обов'язкову присутність уповноваженого Укрнауки Наркомату освіти у Києві на засіданнях президії академії та її управи. Наприкінці грудня 1927 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У за участі секретаря ЦК ВКП(б) В'ячеслава Молотова були деталізовані дії Наркомосу щодо підпорядкування ВУАН. Ішлося про підтримку лояльних до більшовиків науковців та залучення їх до складу президії, відсторонення Єфремова і Кримського від керівництва Академією наук, висунення на пост президента ВУАН мікробіолога, етнічного українця Данила Заболотного, який на той час проживав у Ленінграді, та проведення перевиборів уже в січні 1928 р. Заохочувались дії Наркомосу щодо затвердження в званні членів академії лояльних науковців та, навпаки, незатвердження вчених, що висловлювали ворожі більшовикам погляди. Таємні голосування мали бути замінені відкритими. Єдиним легітимним керівним органом ВУАН визнавалась Рада ВУАН у складі затверджених Наркомосом дійсних членів ВУАН та представників Наркомосу.

У середині січня до ВУАН була надіслана сформована згідно з рішенням політбюро ЦК спеціальна комісія на чолі з головою Укрнауки Юрієм Озерським. Хоча формально її метою було начебто нейтральне «вивчення роботи» ВУАН, основне завдання комісії полягало у виявленні усіляких хиб у науковій, організаційній та господарській діяльності академії (причому за весь період її діяльності) для проведення подальшої радянізації ВУАН. Цю тенденцію, до речі, добре вловив Грушевський, який тоді ж у приватній розмові з Єфремовим зауважив, що «Російську академію починають комунізувати, а потім черга й за нами».

Наввипередки задумав грати колишній голова Укрнауки історик Матвій Яворський. На противагу ВУАН він запропонував створити другу, «радянську», Академію наук — у Харкові, і навіть знайшов прибічників цієї ідеї серед чільних академіків ВУАН. Проте його пропозиція підтримки в Наркомосі не знайшла — влада зосередилась на приведенні до бажаного їй стану ВУАН й уникала зайвих клопотів. «Що ж до нової академії, — зауважував нарком освіти УСРР М. Скрипник у січні 1928 р., — то в нас же є вже академія, і коли б ми й з нею дали якийсь лад, то й то було б добре. Двох академій наша держава не видержить. Ми повинні всі кошти і всі сили кинути на те, щоб хоч ту одну поставити на потрібну височінь та забезпечити їй можливість працювати».

Ситуацію із реформуванням ВУАН тримали на контролі і в Кремлі. ЦК ВКП(б) отримував докладні звіти про розв'язання питання з радянізацією ВУАН, що, за твердженням ЦК КП(б)У, мало не лише академічний характер, а й політичне значення. Серед іншого, у Москві розглядались і кандидатури на пост президента ВУАН.

Українські вчені, розуміючи очевидну невідворотність перевиборів в Академії, знову спробували протистояти партійно-радянському тиску. У численних кулуарних розмовах обговорювались різні варіанти конструювання президії ВУАН. Але все завершилось безсумнівною перемогою Наркомосу, на аргументи вчених геть не зважали. Академія де-факто втрачала свою самостійність. До складу Ради — найвищого органу ВУАН, що керував усіма академічними установами та господарськими справами — були включені не лише всі дійсні члени ВУАН, затверджені Наркоматом освіти, але й представники Наркомату освіти, причому кількість останніх не вказувалась. Був зафіксований безпрецедентний для Академії порядок виборів відкритим голосуванням — піднесенням рук. 47 раніше обраних академіків були визнані Наркомосом; взято до відома, що 15 померлих академіків вибули зі складу ВУАН; затвердження ще 14 осіб було відкладено — до отримання додаткових даних. Двох видатних вчених-істориків Костянтина Харламповича та Федора Міщенка Наркомосвіти не затвердив через, як було визначено, політичні й ідеологічні мотиви та начебто «недостатню кваліфікацію». Єфремов прокоментував ухвалені карколомно-трагічні рішення лаконічно: «finis Academiae».

Тим часом реформа ВУАН широко рекламувалась у пресі. У газетах зміни в академії подавались як піклування уряду та партії про розвиток науки в Україні, давались щедрі обіцянки зростання академічного бюджету. Із науковцями вели відповідну «роз'яснювальну» роботу. Більшовицькі керманичі на публіку доволі незграбно доводили, що реформа піднесе престиж академії, натомість у своєму колі відверто говорили про «приборкання» ВУАН. Незгодних із їхніми аргументами вчених урядовці без найменшого вагання звинувачували в опорі радянській владі та діях проти робітників і селян. Саме в такій атмосфері у травні 1928 р. відбулись вибори президента ВУАН, що були проведені відкритим голосуванням. Як і передбачалось, президентом ВУАН був обраний Данило Заболотний.

У червні 1929 р. під пильним партійним наглядом були проведені так звані вибори академіків. Уперше до складу членів ВУАН були введені комуністичні діячі. До святкування десятиліття ВУАН, що було призначено на 1930 рік, академія прийшла підкореною.

Проте як такого «святкування» не відбулось. 1929 р. Заболотний раптово помер, і 1930 р. академія знову змушена була проводити чергові вибори президента. Кандидатура його, як і попереднього разу, була накинута згори. Із Москви до Києва приїхав учений-патофізіолог Олександр Богомолець, якого щойно 1929 р. обрали академіком ВУАН. Йому випало керувати Академією наук у надзвичайно непростий час. За його президентства академія двічі була кардинально реформована — 1934 та 1936 р. Не оминули її й політичні репресії, накочуюсь хвилями у 1929—1930 (сумновідомий процес «Спілки визволення України»), 1932—1933, 1936— 1938 рр. Багато науковців — видатних академіків та звичайних наукових співробітників — були заарештовані та заслані до віддалених таборів ГУЛАГу, чимало з них загинули під час ув'язнення або навіть були розстріляні. Дехто із вчених, рятуючись від репресій, залишив науку, дехто виїхав з України, декотрим було заборонено повертатись до України після відбуття термінів заслання. Були знищені наукові школи гуманітаріїв та природознавців, представників фізико-математичних та технічних наук, зокрема, наприкінці 1930-х був практично ліквідований знаменитий на весь СРСР Український фізико-технічний інститут у Харкові, наукові співробітники якого 1932 р. першими в СРСР та другими у світі розщепили ядро атома літію.

Більшовицька держава для контролю над ученими застосовувала всі можливі засоби впливу — політичні, ідеологічні, організаційні, фінансові, каральні. Усе було підпорядковано тому, щоб «оволодіти наукою» відповідно до доктринального положення про можливість ефективного використання наукових досягнень у соціалістичному будівництві лише за умови державної мережі науково-дослідних установ та системи планомірного та централізованого керівництва ними. Представники наукової інтелігенції сприймались переважно як «вороги», і держава діяла в дусі ленінської заповіді «з ворогами ми поводитимемось як з ворогами...»