Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

шкурки, шкурки чорних лисиць і мечі з найдальших околиць країни слов’ян до Румейського моря. Володар ар-Рума бере з них десятину. Якщо вони відправляються по Танаїсу — річці слов’ян, то проїжджають мимо Хамліджа, міста хозар. Їх володар також бере з них десятину»[519]. У творі невідомого автора IX ст. «Худул ал-Алам» йдеться про те, що «країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов’янами на заході. Царя їхнього звуть Хакан русів»[520].

Ібн Хордадбех відзначив, що, за твердженням русів, вони християни. Свідчення на користь цього міститься у «Житії Стефана Сурозького», де розповідається про похід «новгородського» князя Бравліна на початку IX ст. у Крим, взяття міста Сурожа і хрещення там князя русів. Не виключено, що разом з Бравліном прийняла хрещення і його дружина. Похід русів у Крим дослідники датують кінцем VІІI — початком IX ст.[521]. Він, як і всі наступні походи, передусім мав на меті утвердження Русі на чорноморських економічних ринках і подолання опору імперії. Наскільки успішними були ці ранні воєнні експедиції видно з того, що «Румійське море» стало називатись «Руським». «А Днѣпръ втечеть в Понетьское море треми жереламъ, еже море словеть Руское»[522].

Рис. 2. Слов’янські скроневі кільця (рис. П. Л. Корнієнка за В. В. Сєдовим).

Серед аргументів, використовуваних для доведення північного походження назви «Русь», незмінно присутнє свідчення Бертинської хроніки єпископа Пруденція 838—839 рр. про посольство русів. Прибувши в Константинополь до імператора Феофіла, посли відрекомендувались представниками народу Рос (Rhos), посланими від хакана (Chacanus) «заради дружби». Однак у столиці Франкського королівства Інгельгеймі несподівано з’ясувалось, що вони власне не руси, а шведи (свеони). Багатьом це зізнання послів здається незаперечним аргументом на користь північного походження назви «русь», насправді ж висновок тут може бути швидше протилежний. Уточнення послів варте уваги. Тотожність варягів і русів заперечена самими варягами. Останні не були русами, але перебували у них на службі, й у даному разі цілком справедливо вбачали себе їх представниками. Шведи будуть входити до складу посольств русів у Константинополі пізніше, наприклад, за Олега та Ігоря, але їх етнічне походження не може прямо пов’язуватися з державою, яку вони представляли.

Останнім часом деякі дослідники у питанні про походження назви «Русь» знову повернулися до старого філологічного погляду, що пов’язував її етимологію з фінським «Ruotsi» із значенням «Швеція»[523]. Але, крім деякого співзвуччя, у цих словах мало спільного. Видатний польський історик X. Ловмянський, якому належить найбільш ґрунтовне і повне дослідження цього питання, вважав, що лінгвісти, котрі виводили слово «Русь» з «Ruotsi», перевищили межі своїх дослідницьких можливостей. Обидві назви могли розвиватися водночас незалежно одна від одної. Назва «Русь», згідно з думкою вченого, первісно мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров’я. В процесі утворення тут держави вона стала її назвою, а пізніше, очевидно, набула також етнічного та соціального значення[524].

Уважне й неупереджене прочитання літопису, навіть у виправленому літописцем Мстислава Володимировича вигляді, не дає підстав вбачати у назві «Русь» щось чуже східним слов’янам, привнесене в їхнє життя тільки у IX—X ст. Навпаки, той факт, що назва ця швидко поширилась на весь східнослов’янський світ, вказує на давні традиції його побутування в цьому середовищі.

Але незалежно від походження, у період східнослов’янської політичної та етнокультурної консолідації назва «Русь» була тотожна назві «слов’яни». Щоб переконатися у цьому, досить простежити, в якому розумінні літопис вживає вислови «Руські гради», «ми від роду руського», «Русин» та ін. Безперечно, що вже у IX— X ст. колишні міжплемінні східнослов’янські союзи — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — утворили велику етнічну спільноту — народність, яка одержала назву «роду Руського», «Русі».

Глава 2

Русь і хозари

Досліджуючи проблему походження Русі, професор О. Пріцак дійшов оригінального висновку, що ідеї державності не виникають спонтанно, а переносяться з одного регіону в інший, їх носіями і засновниками держав є купці та воїни, що найраніше виокремились у професійні групи населення[525]. З наступного розвитку думки бачимо, що у Францію чи Німеччину, а також Хозарію ідея державності все ж не була привнесена, а народилася там спонтанно. А ось у середовище східних слов’ян була привнесена та ще й одразу з двох сторін, із заходу та сходу. Якесь торговельне об’єднання «Русь», що виникло десь у Галії, спрямувало свої інтереси на схід. У цей же час (близько середини VII ст.) аналогічне об’єднання східних купців спрямувало свої інтереси на захід. Два потоки зіткнулись на Волзі і спільними зусиллями створили Давньоруську державу. Спочатку вона складалася з двох частин: північної, де господарями становища були венедські та готські клани, і південної, де панували авари, болгари, хозари.

А де ж слов’яни? їх нібито й зовсім не було. Були поляни, але вони виявляється не слов’яни, а хозари. У праці, присвяченій публікації так званого київського листа X ст., О. Пріцак відвів значне місце доказам ідентичності полян і хозар[526].

На цю оригінальну думку навів історика зміст київського листа, написаного хозарським євреєм, що містив кілька хозарських імен та назв.

Здавалося б, звичайна річ. У хозарсько-єврейському документі, написаному в Києві на початку X ст., є хозарські імена. Дотримуючись нормальної дослідницької логіки, можна зробити висновок, що Київ у цей час підтримував стосунки з Хозарією і в ньому проживали вихідці з неї. Але в такому твердженні немає нічого оригінального. До нього можна прийти і без щойно відкритого документа. Хоча б, скажімо, на підставі свідчень «Повісті минулих літ», яка повідомляє про київське урочище «Козаре» (місцевість, де проживали східні купці). В уявленні ж О. Пріцака, хозарські імена вказують на те, що Київ був хозарським містом, збудованим не раніше першої половини IX ст. на західному кордоні Хозарії, що проходив по Дніпру. Шляхом етимологічних пошуків він намагається показати, що назва «Київ» походить від власного імені «Куя», яке носив хозарський «вацир». Він же збудував фортецю в районі Берестово і розмістив там оногурський гарнізон. Урочище «Угорське» О. Пріцак виводить від старої форми «огрин» (оногур), що відповідає імені добре відомого кочового народу «оногур».

Чи підкріплюються ці філологічні побудови археологічними матеріалами? Адже коли б ця версія хозарського Києва була вірною, тоді ми мали б чекати від його археологічних розкопок виявлення таких матеріалів, які знайдені в Саркелі, Ітилі, інших хозарських центрах. О. Пріцак археології не торкається зовсім.