Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Головні напрями розвитку думки Ніцше є цілком очевидними. Він протиставляє волю до істини за будь-яку ціну волі триматися поверхні, світу видимості, тобто, зрештою, мистецтва, світу форм, звуків і слів. Що означає ця опозиція? Щоб зрозуміти її, потрібно пригадати, що в очах Ніцше пізнання зазвичай перебуває на службі у життя, відтак наші уявлення є функціями наших життєвих потреб. Вони є помилками, корисними для збереження роду.
Ми облаштували собі світ, у якому можемо жити, прийнявши у ньому тіла, лінії, поверхні, причини та наслідки, рухи та спокій, форму та зміст — без цих догматів віри жодна людина не зможе сьогодні жити! Проте це ще не означає довести їх. Життя не є аргументом; серед умов життя може міститися помилка[1003].
У такий спосіб ми створюємо ілюзії, що відповідають нашим перспективам живих істот. Цим уявленням, породженим необхідностями життя, цим вітальним помилкам протиставляється те, що Жан Ґраньє називає первісною Істиною, тобто бачення чи знання світу «яким він є», знання, що хоче звільнитися від будь-якого антропоморфізму, нелюдське знання[1004]. Адже основою реальності є сліпа гра, вічна та випадкова, руйнування та створення. Для Ніцше прагнути істини за будь-яку ціну, прагнути пізнання заради пізнання, відмовлятися від життєвих ілюзій означає наражатися на небезпеку руйнування людства. Людина не може так жити. Вона не може обходитися без цих життєвих ілюзій, без усього цього світу цінностей та міфів. Чиста Істина є запереченням Життя. Воля до істини є, насправді, волею до смерті[1005].
Проте, в очах Ніцше воля до істини та захоплення видимістю є одночасно радикально протилежними та глибоко спорідненими, про що свідчать деякі фрази у чернетці вступу до «Веселого знання», що їх Ніцше прибрав із остаточного варіанта:
Ця веселість дещо приховує, ця воля до того, що є поверховим, видає знання, наука — глибину, глибина випаровує подих, холодний подих, що змушує тремтіти […] Зрештою, маю зізнатися: ми, інші люди глибини, занадто потребуємо своєї веселості, щоб не ставитися до неї із підозрою. […] Ні, в нас є щось песимістичне, що дається взнаки навіть у нашій веселості, ми домовляємося дати цю видимість, адже ми любимо видимість, поклоняємося видимості, проте, стосовно самого «буття», ми маємо підозру. […] О, якби ви могли ясно зрозуміти, чому саме ми маємо потребу в мистецтві, мистецтві висміювання, божественному, безтурботному мистецтві…[1006]
Ця чернетка показує нам, що воля до веселості та поверховості випливає зі знання, яке Ніцше називає знанням глибини, знанням того, що насправді є основою речей, тобто, зрештою, з волі до істини, яка обґрунтовує песимізм. «Люди глибини» є песимістами.
Отже, всупереч «волі до істини за будь-яку ціну»[1007], Ніцше приймає іншу волю до істини, яку він називає «знанням глибини». У який спосіб їх можна розрізнити? У параграфі 370 «Веселого знання» під назвою «Що таке романтизм?» Ніцше протиставляє романтичний песимізм Шопенгауера та Ваґнера, яким він захоплювався в юності, і діонісійський песимізм, до якого він прийшов внаслідок своєї внутрішньої еволюції. Романтичний песимізм є симптомом збіднення життя. В глибині речей проступає страждання, біль, суперечність і знання цього спричиняє відразу до життя. Такий песимізм веде відтак «через мистецтво та пізнання» до знищення бажання жити, до похмурої відмови, якою є «відпочинок, спокій, суцільний єлей, звільнення від себе, або ж пияцтво, конвульсія, задуха, слабоумство». Саме ця настанова надихає романтичне мистецтво. Ніцше відчуває лише відразу до цієї «базарної метушні»[1008]. Воля до Істини за будь-яку ціну є, таким чином, хворобливою тенденцією ворожості до життя, протиприродною настановою. Навпаки, діонісійський песимізм, песимізм Ніцше є надлишком життя. Основа речей залишається жахливою, проте цей жах народжує видимість, чудесний світ форм і звуків, мистецтво природи та людське мистецтво. Такою є гра Діоніса: створювати та руйнувати, навіть найсакральніші речі. Але тоді як романтичний песимізм каже світу «Ні», діонісійський песимізм Ніцше каже світу, з усією його величчю та жахом, «Так», каже із відвагою, з ясним розумінням та ентузіазмом.
Якщо опублікована передмова дає зрозуміти, що веселість, захоплення видимістю, народжуються з відмови від знання, з відмови від волі до Істини, то чернетка відкриває, що ця веселість є якраз наслідком певного знання та певної волі до Істини, і те й інше є діонісійським, і саме вони породжують підозру щодо буття, а отже песимізм. Як кажуть «Посмертні фрагменти», «вочевидь, ми є веселими, бо ми страшенно сумні. Ми серйозні, ми знаємо безодню. Ось чому ми захищаємося від будь-якої серйозності»[1009].
Для Ніцше мистецтво — це не мистецтво у вузькому сенсі слова, це будь-яка діяльність творення та продукування, пов’язана із життям та природою, як це добре показав Жан Ґраньє, сказавши: «Природа є головним художником»[1010]. Людське мистецтво має космічне значення, воно є однією із форм гри природи, «воно є силою природи»[1011]. Це весь світ форм, ілюзій та уявлень, пов’язаних із життєвими потребами, все, що Ніцше називав «Олімпом видимості», проте, також, все те, що перебуває на поверхні напротивагу глибині: шкіра чи тканина покривала. Це захоплення видимістю і ця веселість нерозривно пов’язані, таким чином, із жахаючим пізнанням Істини, холодний подих якої викликає тремтіння:
Хто глибоко зазирнув у світ, той, безперечно, здогадався яка мудрість закладена у поверховості людей. Це ж інстинкт самозбереження, що навчає їх бути непостійними, легковажними і фальшивими[1012].
Вже у «Народженні трагедії» Ніцше визнає у греків існування цього глибокого зв’язку між пізнання Істини та поклонінням видимості:
Грек знав і відчував страхи та жахіття існування: щоб узагалі могти жити, він мусів поставити перед собою — осяйне породження сну — олімпійців[1013].
Це створення богів є художнім творенням: воно відповідає, каже Ніцше, інстинкту створення мистецтва. Істина та ілюзія, що дає змогу жити, є нероздільними.
2. Покривало Ізіди та Природа-Сфінкс
Ці рефлексії волі до істини та захоплення видимістю відбуваються, у вступі до «Веселого знання», у контексті розкриття статуї Ізіди з Саїсу. Ніцше відмовляється наслідувати «тих юних єгиптян, котрі вночі замикалися у храмах, кидалися на статуї та хотіли відкрити, розкрити, винести на світло дня усе, що має усі підстави залишатися прихованим».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи», після закриття браузера.