Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

рожевий «Кіндл». Якби не колір, він виглядав би точнісінько так само, як і ті, що на сайті «Кіндл-Кендл».

— Кіндл-Кендл, шміндл-шмендл, — сказав він. — Це просто якийсь ґандж у пластмасі.

Можливо. Але чому його привезли експрес-доставкою за один день, якщо він цього пункту не вибирав? Бо хтось на фабриці «Кіндлів» хотів якнайшвидше позбутися рожевого мутанта? Та це смішно. Його би просто викинули. Ще одна жертва контролю якості.

Чи можна було з «Кіндла» виходити в інтернет? Цього він не знав. Та згадав ще одну дивну річ про свій пристрій: у коробці була відсутня брошура з інструкцією. Він подумав був зайти знову на «Кіндл-Кендл», перевірити, чи не відповіли на його запитання, та потім від цієї думки відмовився. Бо зрозумів, що вже почав байдикувати, вбивати той час, який відділяв його від наступного понеділка, коли Еллен може зателефонувати знову.

— Я скучив за тобою, мала, — промовив він і з подивом відзначив, що голос затремтів. Він справді за нею скучив. І сам не розумів, як сильно, поки не почув її голосу. Він занадто носився зі своїм ураженим еґо. Не кажучи вже про свою впрілу маленьку злобу.

Екран повідомив, що «Кіндл» Веслі завантажився. Видно було перелік книжок, які він придбав: «Дорога змін» Річарда Єйтса, «Старий і море» Гемінґвея. «Новий оксфордський словник американської англійської» туди завантажив виробник. Треба було лише почати набирати слово, і «Кіндл» знаходив його для тебе. То був такий собі TiVo[133] для книжкових хробаків.

Та чи можна заходити в інтернет?

Він натиснув на кнопку «Меню», й відкрився екран з варіантами вибору. Верхній (звісно) пропонував «ВІДВІДАТИ МАГАЗИН КІНДЛ». Але поблизу нижнього поля була дивна кнопка «ЕКСПЕРИМЕНТ». Це здалося цікавим. Він навів на неї курсор, натиснув і прочитав угорі екрана таке: «Ми працюємо над експериментальними прототипами. Ви вважаєте їх корисними?»

— Ну, не знаю, — сказав Веслі. — А які вони?

Першим прототипом виявився «БАЗОВИЙ ІНЕТ». Тож «так» на запитання про інтернет. «Кіндл», вочевидь, був більш комп’ютеризованим, ніж здавалося на перший погляд. Він побіжно оглянув інші експериментальні можливості: завантаження музики (ура-ура) і проговорювання тексту (ця функція могла виявитися корисною, якби він був сліпим). Він натиснув на кнопку «Далі», щоб побачити, які ще є експериментальні прототипи. Залишився тільки один: «Ур: функції».

А це що, в біса, таке? Як йому було відомо, слово «Ур» мало лише два значення: місто в Старому Заповіті і префікс, що означає «примітивний» чи «простий». Екран не допоміг. Для інших експериментальних функцій пристрій пропонував пояснення, проте не для цієї. Що ж, був лише один спосіб довідатися. Він навів курсор на «Ур: функції» і відкрив їх.

Вискочило нове меню. У ньому були три пункти: «Ур: книжки», «Ур: архів новин» та «Ур: локальний (на стадії розробки)».

— Що? — не зрозумів Веслі. — Що це взагалі таке?

Він виділив пункт «Ур: книжки», підніс палець до кнопки «Вибір», та потім завагався. Зненацька шкірою пробіг холодок, як тоді, коли записаний голос Еллен змусив його застигнути напівзігнутим, з простягнутою до холодильника по пиво рукою. Згодом він думатиме: «То був мій власний ур. Щось просте й примітивне глибоко всередині, що під’юджувало натиснути кнопку».

Та чи ж не був він сучасною людиною? Такою, що тепер читає з екрана?

Був. Був. Тому натиснув.

Екран блимнув, і вгорі вигулькнуло «ВІТАЄМО В КНИЖКАХ УРУ!»… червоними літерами! Кендлери, схоже, відстали від новітніх технологій — на екрані «Кіндла» був колір. Під вітальним повідомленням висіла картинка, і зображено на ній було не Чарльза Діккенса чи Юдору Велті[134], а велику чорну вежу. Було в ній щось зловісне. Нижче, теж червоним шрифтом, пропонували «Вибрати автора (ваш вибір може бути недоступним)». А ще нижче блимав курсор.

— Що за чортівня? — спитав Веслі в порожньої кімнати. Облизнув губи, бо вони раптово пересохли, й набрав «ЕРНЕСТ ГЕМІНҐВЕЙ».

Екран став чистим. Якою б не задумували цю функцію, схоже було на те, що вона не працює. Десь через десять секунд Веслі простяг руку до «Кіндла», маючи намір його вимкнути. Та не встиг пересунути повзунок, як екран нарешті розродився новим повідомленням.

ЗДІЙСНЕНО ПОШУК У 10 438 721 УРІ

17 894 НАЗВ ТВОРІВ ЕРНЕСТА ГЕМІНҐВЕЯ ЗНАЙДЕНО

ЯКЩО ВИ НЕ ЗНАЄТЕ НАЗВИ, ВИБЕРІТЬ УР

АБО ПОВЕРНІТЬСЯ В МЕНЮ «УР: ФУНКЦІЇ»

ВИБРАНІ ПУНКТИ З ПОТОЧНОГО УРУ

ВІДОБРАЖЕНО НЕ БУДЕ

— Що це, на Бога, таке? — запитав Веслі в порожньої кімнати. Під текстом повідомлення блимав курсор. А над ним, маленьким шрифтом (чорним, не червоним), ішла ще одна вказівка: ВВОДИТИ ЛИШЕ ЦИФРОВІ ЗНАЧЕННЯ. КОМИ Й ТИРЕ НЕПРИПУСТИМІ. ВАШ ПОТОЧНИЙ УР: 117586.

Веслі відчув непереборне бажання вимкнути рожевий «Кіндл» і вкинути його в шухляду для столового начиння. Чи в холодильник, до морозива й заморожених напівфабрикатів (ще ліпший варіант). Та натомість увів на малесенькій клавіатурі дату свого народження. 7 191 974 — число, не гірше за будь-яке інше, вирішив він. Знову повагався, та потім натис пучкою вказівного пальця кнопку «Вибрати». І коли екран блимнув цього разу, Веслі мусив змагатися з ірраціональним (чи, може, ур-раціональним) бажанням піднятися з кухонного стільця, на якому сидів, і позадкувати від стола. Ним опанувала божевільна впевненість: от зараз із сірості екрана «Кіндла» вилізе рука (чи, може, пазуриста лапа), схопить його за горло й затягне всередину. Він довіку існуватиме в комп’ютеризованій сірості, плаваючи навколо мікрочипів і між численними світами Уру.

Та потім екран видав шрифт, простий старий прозаїчний шрифт, і забобонний страх розвіявся. Він жадібно пробіг очима екран «Кіндла» (завбільшки з маленький пейпербек — книжку в м’якій обкладинці), хоч гадки не мав, чого жадає.

Угорі було авторове повне ім’я — Ернест Міллер Гемінґвей — і дати життя та смерті. Далі йшов довгий список його опублікованих творів… але він був неправильний. У ньому було «І сонце сходить»… «По кому подзвін»… оповідання… «Старий і море», куди ж без нього… але також присутні були три-чотири назви, яких Веслі не знав, а він прочитав увесь вагомий доробок Гемінґвея, крім дрібних есе, принаймні так він думав. А ще…

Він знову подивився на дати й побачив, що дата смерті хибна. Гемінґвей помер 2 липня 1961 року, застрелився. А якщо вірити екрану, він вирушив у велику небесну бібліотеку 19 серпня 1964 року.

— І дата народження не та, — пробурчав Веслі. Він запустив вільну долоню у волосся й скуйовдив його, надавши не баченої досі форми. — Я майже певен цього. Має бути тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятий, а не дев’яносто сьомий.

Він перемістив курсор на одну