Читати книгу - "Кінець зміни"

страшно, і моє життя таке жахливе!

Оце великий дар поєднання гіпнозу від «заппіта» і власної здатності Брейді вторгатися в чужий розум, коли той перебуває в такому відкритому й навіюваному стані. Звичайні страхи, які для таких дітей становлять просто неприємне тло життя, можуть перетворюватися на кровожерних страховиськ. Маленькі кульки параної можна роздути до таких розмірів, як оті, що запускають під час святкової ходи на День Подяки.

— Ти можеш покласти кінець своїм страхам, — каже Брейді. — І зробити так, щоб мамі стало дуже, дуже шкода.

Еллен усміхається крізь сльози.

— Ти можеш залишити це позаду.

— Я можу. Я можу залишити це все позаду.

— Ти можеш знайти спокій.

— Спокій… — зітхає вона.

Як це прекрасно. З матір’ю Мартіни Стовер, яка постійно виходила з цього демо, щоб розкладати свої кляті пасьянси, на це пішло кілька тижнів. З Барбарою Робінсон — кілька днів. З Рут Скапеллі й оцією прищавою плаксійкою в рожевій дівчачій спальні з рюшечками — кілька хвилин, та й усе. Але, відзначає Брейді, я завжди швидко навчався.

— Чи є в тебе телефон, Еллен?

— Ось. — Вона засовує руку під декоративну подушку. Телефон теж рожевий-рожевий.

— Тобі треба розмістити пости на Фейсбуку й у Твіттері. Щоб друзі змогли прочитати.

— А що писати?

— Пиши: «Тепер я знайшла спокій. Ви теж можете. Ідіть на zeetheend.com».

Вона так і робить, але страшенно повільно. У такому стані людина наче під водою. Брейді нагадує собі, як легко все вдалося, і намагається стримати нетерпіння. Коли вона закінчує і повідомлення надіслані — ось іще сірники до сухого хмизу, — він пропонує їй підійти до вікна.

— Мабуть, тобі треба подихати повітрям. Щоб голова проясніла.

— Мені треба подихати повітрям, — каже дівчинка, відкидаючи ковдру і спускаючи босі ноги з ліжка.

— Не забудь свій «заппіт», — каже він.

Дівчинка бере його і йде до вікна.

— Перш ніж відчинити вікно, іди в основне меню, де іконки. Зможеш, Еллен?

— Так… — Довга пауза. Ух вона, сука, й повільна, рухається, як у патоці. — Так, бачу іконки.

— Чудово. Тепер іди у «Витри слово». Іконка, де шкільна дошка й ганчірка.

— Бачу.

— Двічі її торкнися, Еллен.

Дівчинка так і робить, і «заппіт» вдячно моргає. Якщо хтось іще візьме в руки цей ігровий пристрій, той моргне синім і припинить працювати.

— Отепер можеш відчинити вікно.

Морозяне повітря вривається в кімнату, відкидає волосся Еллен назад. Вона заточується, здається, гіпноз ось-ось мине, і на мить Брейді відчуває, що вона висковзує. Усе ж на відстані контролювати людину важко, навіть під гіпнозом, але він певен, що відшліфує свою техніку до ідеалу. З практикою все приходить.

— Стрибай, — нашіптує їй Брейді. — Стрибай, і тобі не треба буде складати той іспит. Мати тебе не буде ненавидіти. Їй буде тебе шкода. Стрибай — і всі цифри зійдуться. Ти отримаєш найкращий приз. Найкращий приз — це сон.

— Найкращий приз — це сон, — погоджується Еллен.

— Зроби це зараз, — тихо промовляє Брейді, сидячи з заплющеними очима за кермом старої машини Ела Брукса.

У сорока милях південніше Еллен стрибає з вікна спальні. Падає вона недовго, а під будинком навалено снігу. Він старий, підмерз зверху, але все одно трохи пом’якшує її падіння — і дівчинка не гине, а ламає ключицю й три ребра. Вона кричить від болю, і Брейді вилітає з її голови, наче пілот, який катапультується з літака F-111.

— Блядь! — кричить він і б’є по керму. Артрит Бабіно обпікає йому всю руку й лютить іще дужче. — Блядь, блядь, блядь!

19

У приємно заможному районі Бренсон-парк Еллен Мьорфі важко зводиться на ноги. Останнє, що вона пам’ятає, — це те, що сказала мамі, що хвора й не піде в школу: збрехала, щоб ловити рожевих рибок і спробувати виграти приз у приємно причепливій «Риболовлі». Поряд лежить її «заппіт» із тріснутим екраном. Він більше її не цікавить. Вона облишає його і шкандибає босоніж до дверей. Кожен вдих відгукується різким болем у боці.

Але я жива, думає вона. Принаймні, жива. Про що я думала? Боже, про що я тільки думала?

Голос Брейді ще залишається в ній; слизький смак чогось, що вона проковтнула, коли воно ще було живе.

20

— Джероме! — каже Холлі. — Ти можеш мене чути?

— Можу.

— Я хочу, щоб ти вимкнув «заппіт» і поклав його на стіл Білла. — А потім, як вічний перестраховщик, додає: — Вниз екраном.

Джером морщить широке чоло:

— Справді треба?

— Так. Просто зараз. Не дивлячись на цю чортову штуку.

Ще до того, як Джером встигає виконати цей наказ, Ходжес кидає погляд на рибок, які плавають, і на ще один синій спалах. На мить його тілом прокочується хвиля запаморочення — може, це від знеболювального, може, й ні. Потім Джером натискає кнопку у верхній частині пристрою, і рибки зникають.

Ходжес відчуває не полегшення, а, скоріше, розчарування. Може, це божевілля, але, з огляду на його теперішню проблему зі здоров’ям, може, й ні. Йому доводилося бачити гіпноз, який застосовувався, щоб допомогти свідкам краще згадати ситуацію, але донині він іще не усвідомлював його сили. У нього виникає думка, можливо, в цій ситуації блюзнірська, що «заппіт» із рибками може краще допомагати від болю, ніж те, що прописав доктор Стамос.

Холлі каже:

— Зараз я лічитиму від десяти до одного, Джероме. Щоразу, коли чутимеш число, ти трохи більше приходитимеш до тями. Гаразд?

Кілька секунд Джером не каже нічого. Він сидить спокійно, мирно, перебуває в якійсь іншій реальності і, можливо, намагається вирішити, чи не хоче оселитися там на довше. А Холлі тремтить, як камертон, і Ходжесові навіть чути, як її нігті врізаються в долоні, коли вона стискає кулаки.

Нарешті Джером каже:

— Та, мабуть, гаразд. Адже це ти, Холліберрі.

— Починаємо. Десять… дев’ять… вісім… ти отямлюєшся… Сім… шість… п’ять… прокидаєшся…

Джером підводить голову. Його очі спрямовані на Ходжеса, але той не певен, чи хлопець його бачить.

— Чотири… три… майже приїхали… два… один… прокидайся! — Холлі плескає в долоні.

Джером різко смикається. Одна його рука зачіпає «заппіт» Діни і скидає його на підлогу. Джером дивиться на Холлі з виразом такого здивування, яке за інших обставин могло б здатися смішним.

— Що це було? Я заснув?

Холлі падає в крісло, призначене для клієнтів. Вона глибоко вдихає й витирає спітнілі щоки.

— Десь так, — каже Ходжес. — Гра тебе загіпнотизувала. Як і твою сестру.

— Ви впевнені? — питає Джером і дивиться на годинник. — Та, певне, що так. Я втратив п’ятнадцять хвилин.

— Ближче до двадцяти. Що ти можеш згадати?