Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

волі, вони перестануть на вас полювати, то ви ще дурніші, ніж здаєтеся.

Підвівшись, Горацій прокашлявся.

— Ви щойно описали те, що станеться в найгіршому випадку, — сказав він. — Останнім часом я чув чимало песимістичних сценаріїв. І жодного аргументу за найбільш оптимістичний.

— О, це буде щось із чимось, — сказав клоун. — Ну, вперед, моднику, послухаємо.

Набираючись сміливості, Горацій глибоко вдихнув повітря.

— Витворам потрібні були імбрини. І тепер вони в них є — принаймні більшість. Припустімо суто гіпотетично, що більше витворам нічого не треба і тепер вони можуть втілити в життя свій диявольський план. І вони втілюють: стають супервитворами, чи напівбогами, чи ким там вони хочуть стати. Після цього їм більше не потрібні імбрини, дивні діти, часові контури, тому вони йдуть, щоб бути напівбогами деінде, і дають нам спокій. І все не лише знову стає нормально — все стає навіть краще, ніж було раніше, бо більше ніхто не намагається з’їсти нас чи викрасти наших імбрин. А потім, можливо, ми зрідка вибиратимемося за кордон, як колись, щоб трохи побачити світу і походити по піску там, де є сонце, а не холод і сірість триста днів на рік. А в такому випадку який сенс залишатися тут і воювати? Ми кидатимемося на їхні мечі тоді, коли все може обернутися чудово і без нашого втручання.

Якийсь час усі мовчали. А потім клоун розсміявся. Він усе хихотів і хихотів, його смішки відбивалися від стін, аж поки він не впав зі стільця.

— У мене просто нема слів, — сказав Єнох. — А ні, стоп, є! Горацію, це найбільш разючо наївне й боягузливе видавання бажаного за дійсне, яке я чув у житті.

— Але це можливо, — не здавався Горацій.

— Так. А ще можливо, що Місяць зроблений із сиру. Але ж сильно навряд чи, чорт забирай.

— Я можу зупинити суперечку просто зараз, — втрутився складаний чоловік. — Хочете знати, що витвори з нами зроблять, коли в них будуть розв’язані руки? Ходімо, я покажу.

— Лише для людей з міцними шлунками, — застеріг клоун і зиркнув на Оливку.

— Якщо вони зможуть витримати, то я теж, — сказала вона.

— Я просто попередив. — Клоун знизав плечима. — Ідіть за нами.

— Я б за тобою і з корабля, який тоне, не пішла, — відрубала Меліна. Вона саме допомагала сліпим братам, яких досі трясло, зіп’ястися на ноги.

— Тоді лишайся, — погодився клоун. — А всі, хто не хоче тонути разом із кораблем, ідіть за нами.

* * *

Поранені лежали в різнокаліберних ліжках в імпровізованій лікарняній палаті. Наглядала за ними медсестра з опуклим скляним оком. Пацієнтів (якщо їх можна так назвати) було троє — чоловік і дві жінки. Чоловік лежав на боці у напівкататонічному стані, щось шепотів і пускав слину. Одна з жінок порожніми очима дивилась у стелю, а друга неспокійно ворушилася під ковдрою і тихо стогнала в лабетах якогось кошмарного сну. Дехто з дітей зупинився у дверях, подалі, на випадок, якщо те, від чого страждали ці люди, було заразним.

— Як вони сьогодні? — спитав складаний чоловік у медсестри.

— Стало гірше, — відповіла вона, шумно сновигаючи від ліжка до ліжка. — Весь час колю їм снодійне. Без нього вони просто кричать.

Помітних ран у них не було. Закривавлених бинтів, гіпсу на руках і ногах чи мисок, по вінця наповнених червонуватою рідиною, біля ліжок теж не спостерігалося. Кімната більше нагадувала палату, куди відселили зайвих пацієнтів із психіатричного відділення, ніж хірургічну.

— Що з ними таке? — спитав я. — Їх поранили під час набігу?

— Ні, їх сюди пані Королик привела, — відповіла медсестра. — Вона знайшла їх, покинутих, у лікарні, яку витвори переробили на якусь медичну лабораторію. Цих нещасних створінь використовували як морських свинок у невимовно жахливих експериментах. Перед вами результат.

— Ми знайшли їхні старі медичні картки, — сказав клоун. — Витвори викрали їх багато років тому. Їх давно вважали мертвими.

Зі стіни біля ліжка чоловіка медсестра зняла теку-планшет.

— Цей хлопець, Бентерет, він начебто має володіти сотнею іноземних мов, але тепер може сказати лише одне слово — і промовляє його знову і знову.

Я підійшов ближче й подивився на його губи. «Клич, клич, клич, — губами вимовляв він. — Клич, клич, клич».

Маячня. Його позбавили розуму.

— А оця, — медсестра вказала планшетом на дівчину, що стогнала. — У її картці написано, що вона вміє літати, але я ні разу не бачила, щоб вона бодай на дюйм з цього ліжка піднялася. Стосовно другої, то вона повинна бути невидимою. Але її видно, як у божий день.

— Їх піддавали тортурам? — спитала Емма.

— Очевидно. Їх замучили до божевілля! — відказав клоун. — Їх мучили, поки вони не забули, як бути дивними!

— Хоч цілий день піддавайте мене тортурам, — мовив Мілард, — але я не зможу забути, як бути невидимим.

— Покажи їм шрами, — сказав клоун медсестрі.

Сестра підійшла до нерухомої жінки й відкинула її ковдру. На животі, на шиї та під підборіддям було видно тонкі червоні шрами, приблизно з цигарку завдовжки.

— Навряд чи це можна назвати доказом тортур, — похитав головою Мілард.

— А як це можна назвати? — сердито відгукнулася жінка.

— Інші шрами є чи це все? — проігнорувавши запитання, уточнив Мілард.

— Аж ніяк. — Медсестра відкинула ковдру і продемонструвала ноги жінки, вказуючи на шрами — під коліном, на внутрішньому боці стегна і на підошві.

Мілард схилився, щоб оглянути підошву.

— Дивне місце для шраму, вам не здається?

— Міле, до чого ти хилиш? — нетерпляче спитала Емма.

— Цить, — сказав Єнох. — Нехай пограється в Шерлока, якщо хоче. Мені в кайф за ним спостерігати.

— Може, ми його поріжемо в десятьох місцях? — запропонував клоун. — Тоді побачимо, чи вважатиме він це тортурами!

Мілард перетнув кімнату і підійшов до ліжка чоловіка, який весь час щось шепотів. На підошві голої ноги в нього був шрам, ідентичний до того, який ми бачили в нерухомої жінки.

Медсестра жестом показала на жінку, що корчилася під ковдрою.

— У неї теж такий є, якщо вам цікаво.

— Годі вже, — сказав складаний чоловік. — Якщо це не тортури, то що тоді?

— Досліди, — відповів Мілард. — Ці надрізи зроблено з хірургічною точністю. Вони не призначені для того, щоб завдати болю. Може, їх навіть робили під анестезією. Витвори щось шукали.

— І що ж це? — спитала Емма, хоча відповіді, схоже, боялася.

— Є старе прислів’я про підошву дивного, — сказав Мілард. — Хто-небудь з вас його пам’ятає?

Нагадав Горацій:

— «Підошва дивного — це двері до його душі». Але це дітям кажуть, щоб взувалися, коли біжать гратися