Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

Чугучака половина наших верблюдів могла йти без вантажу, а решта була навантажена не повністю, так що їх можна було щодня змінювати.

В середині серпня ми вирушили в постійному складі — я, Лобсин і обидва хлопчаки, яким уже було по шістнадцять років; вони тепер стали добрими нашими помічниками і не тільки тоді, коли треба було збирати паливо, слідкувати за багаттям і чайником та пасти тварин, але й при нав'ючуванні та інших роботах. Ми йшли нічними переходами, щоб не втомлювати верблюдів.

У кінці серпня ми вирушили з Урумчі по знайомому і вже двічі пройденому шляху в Турфан. У Турфані я знайшов добрий вибір китайського шовку і закупив його в кількості, яка була потрібна для завантаження половини верблюдів, але не повністю. Звідси починався незнайомий нам шлях, а отже, і його описування мною.

У Турфані, на північній околиці глибокої западини, що лежить між Тянь-Шанем і Чолтагом, великий шлях із Східного Китаю в Сіньцзян ділиться на два розгалуження: праве йде в міста Урумчі, Чугучак та в Кульджу, ліве — в Токсун, Карашар і Кашгар. Праве було нам добре відоме, по лівому ми мали йти вперше. Але нас цікавили не Карашар і Кашгар, що розміщені на північній окраїні пустині Такла-Макан, а міста Черчен, Нія, Керія, Яркенд на південній окраїні тієї ж пустині, і я намагався взнати, чи нема туди прямого шляху з Турфана або Токсуна. Вияснилось, що великий шлях іде на захід до міста Карашар і Курля поблизу великого озера Баграчкуль, звідки можна поїхати вниз понад рікою Тарім до озера Лобнор і вгору понад рікою Черчен у Нію і Керію. Але при цьому довелося б зробити велику петлю на захід, втративши в дорозі зайвих днів десять. Карта ж, яку я скопіював у консула, показувала, що з Токсуна можна йти прямо на південь, до нижнього Таріму, зрізуючи цю петлю.

З розпитувань у Турфані я не міг дізнатись, чи їздять взагалі цим прямим шляхом. Нам, що звикли під час своїх подорожувань з товарами до всяких шляхів через пустині, досить було знати, чи є на цьому прямому шляху — паша і вода, наскільки великі безводні переходи, чи нема високих та важких перевалів, щоб зважитися його пройти. Про це можна було довідатися в Токсуні.

Від Турфана до Токсуна близько 60 верст і дорога йде по північно-західній окраїні Лукчунської западини. Праворуч підносяться плоскі горби і косогори червонуватого кольору з бідною пустинною рослинністю, а ліворуч розгортається окраїна цієї западини з селищами, садами і полями таранчів на кяризах і струмках, що відбігають з околишніх висот. Вони тягнуться вузькою стрічкою понад підніжжям цих висот, а трохи далі на південний схід поступаються перелогами, що вже заросли полином і колючкою й свідчать про те, що колись води для зрошення вистачало на більшу площу. А ще далі в цьому напрямі видніються зовсім голі бурі купини з білим нальотом солей, що нагадують груддя в посуху виораного поля і тягнуться ген до небосхилу. Це просочені солями і гіпсом сухі відклади на дні Лукчунської западини, поміж якими на південному сході синіла поверхня соляного озера Боджанте.

За пікетом Дадун селища й поля траплялися частіше, бо сюди заходили арики і розгалуження ріки, що тече з боку кряжа Даванчин, який ми перетяли з німцями, йдучи з Урумчі в Турфан. Він тягнеться далі на південний захід, відділяючи западину Лукчуну від западини Урумчі, пролягає від вічноснігової групи Богдо-Ули в Тянь-Шань до висот Кара-Узень, також увінчаного. снігами на південному заході. Там, де починалися ці поля і сади Токсунського оазису, ми заночували на краю зібраного кукурудзяного поля. Залишки стебел кукурудзи ми використали як паливо для багаття, а корм для тварин довелося купити у селищі. На другий день опівдні ми вже прибули в Токсун і зупинилися в передмісті на заїжджому дворі, який нам рекомендували ще в Турфані.

В Токсуні ми з задоволенням дізналися, що прямий шлях на південь до Лобнору і Таріму цілком доступний, що на ньому є поселення, вода, навіть річки, а перші два переходи збігаються з трактом в Карашар. Треба тільки зробити запас сухарів, щоб їх мати на. випадок ночівель далеко від поселень. Заради цього ми залишились ще на день у місті.

Перші два дні ми йшли по тракту з пікетами. Спочатку шлях піднімався по кам'янистій підгірній рівнині північного схилу хребта Чолтаг, потім поминув тісне і похмуре міжгір'я, де він вився поміж прямовисними скелями, серед яких стукіт копит наших коней віддавався голосною луною. Біля першого пікету серед скель можна було купити дрова і фураж, хоч і дуже дорого, проте ми мали запас того і другого й ночували, поминувши пікет, у верхів'ї ущелини біля джерела. Наступного дня дорога вийшла із скель, піднялася на плоский гребінь хребта за пікетом Агабулак і спустилася до пікету Узь-медянь; на всьому цьому протязі рослинність була дуже бідною — ми перевалили через Чолтаг; тут уже тракт пішов на захід, а ми продовжували спускатися по пологому горбкуватому схилу на південь, у пустинну долину, що відділяє Чолтаг від нижчого хребта Караксил. В долині — сліди озера, що висохло, піщані горби з тамариском, солончаки, зарості комишу, кураю, саксаулу. Заночували біля колодязя Шорбулак, де в заростях моє полювання видалося досить успішним — я підстрелив дзерена, а Очир, який наловчився стріляти з лука, добув зайця, поки я ходив по заростях, шукаючи дичини.

Недалеко від того місця, де ми заночували, вздовж північного підніжжя Караксилу, тягнулося довге пасмо дрібного піску, заввишки 30–40 сажнів, що нагромадився навколо кам'яних і глинобитних мурів якогось укріплення, які добре збереглися. Але в долині не видно було житла, і не було кого запитати, яких часів ці будівлі. Проте ступінь їх збереженості давав підставу здогадуватися, що їм було не більше, як сотня-дві років, отже, цікавих для нас скарбів вони не мають.

Гори Караксилу ми обійшли із заходу і йшли далі на південь по неродючій долині весь перехід до хребта Ігер-читаг. Спустившись з нього, пройшли через зарості комишу, тамариску з поодинокими тополями вздовж невеличкого струмка. В заростях, судячи по численних слідах, водяться кабани. На березі струмка ми з подивом помітили велику піч, в якій раніше щось випалювали; судячи з того, що поблизу була купа шлаку, це, певно, випалювали свинець з руди, але залишків житла по сусідству не було; очевидно, рудокопи жили в наметі. Далі ми зустріли групу гірок і біля них джерело, що зрошувало площу довжиною до п'яти