Читати книгу - "Зворотний бік світла"

передчуття. Вихор перестав крутити, і на його місці вичаклувалися нізвідки дві чоловічі постаті. Мальва не могла їх розгледіти, бо знаходилися задалеко, сутінки ховали їхні думки та обличчя. Чоловіки розмовляли.

— Як ти думаєш, Посвисте, Мор добре зробив, що довірив Стрибогу таку опінію?

— А шо мені думати? Ми — виконавці. Ти ж чув, Стрибог щойно вбив світлу, а прибрати до рук оту малу вивірку, то вже справа проста.

— Та не може такого бути, — перший голос був наче трохи переляканий. — Він же через неї, через ту Магурку, зрікся батька, світу нашого, а ти кажеш, що вбив.

— Кажу те, що відаю. Він влучив у неї смертельним закляттям, яке знають хіба що дві людини — Мор та Стрибог, і ніхто, ще ніхто його не зміг подолати. І ти повіриш, що після того вона залишиться живою? Не сміши мене, Пале. Бач, до чого жінка може хлопа довести. Тільки дозволь їм заправляти, вилізуть на голову та й ноги звісять. От тепер почнеться.

— Що почнеться? — перший голос обережно розпитував.

— Як що почнеться? Ти наче нинішній! Думаєш, світлі отак легко нам простять смерть Птахи, на моїй пам’яті то вперше таке трапляється, щоб рівний убив рівного. Та нічого. Нас тепер більше, і головна їхня зброя мертва…

— Зброя — то Птаха?

— А то! Бачив, як Мор торжествує? Ми — сила, нас — більше.

— А чо’ нас більше?

— Ну й дурило ти, Пале! Птаха — безперечно мертва. Стрибог з нами і його мала з нами!

— Як це? Вона ж не того, ще не з нами.

— Тобі твій вогонь уже чисто мізки випалив. Тю на тебе! Вона — донька свого батька. Ще такого не бувало, щоб дитя темних батьків прийняло світлу клятву. Тож давай її шукати, що ти мені допит влаштував, не тре’ було на Раті Голів спати.

— А де її тут знайдеш? Не світ, а блаж якась. Усі якісь шелепнуті, ні світлого, ні темного, вимішано все. Мо’ вона в якомусь зі світлих світів замкнулася, а ти помилився чи твій смерч нас не туди спровадив?

Той, що звався Посвист, сердито заговорив:

— Ой, та ну! Тебе не спитали! Сам Мор накрапав своєї крові на струни буревію, вона — його онука, тож ми йдемо дорогою крові, а се тобі не ромашки рвати та на сопілці грати.

Вони її шукали. Але Мальва вже знала, що робитиме далі. Попри щойно почуте мала тримати себе в руках. Її Учителька мертва, сльози затопили світ, вона закрила очі, втамовуючи біль. Не зараз, тільки не зараз. Вона поплаче згодом, коли матиме час. Спокійно, Мальво, спокійно. Ті двоє не повинні тебе впіймати. В уяві намалювала собі Остапа, того хлопця з Яроворота, слугу Птахи, того, що приніс їй Перемінника. Дивного, але такого рідного, розгубленого, зніченого, з прекрасними добрими очима і з такою ж душею. Знала це. Притулила дримбу до вуст, думала зараз тільки про нього і…

Остап не знав, як втішити дівчину. Тому просто притулив до себе і гладив по голові мовчки.

Мальва оплакувала Птаху. Не могла поки що говорити, просто мовчки плакала. Вона раптом нізвідки з’явилася перед ним, коли хлопець наводив лад на подвір’ї Птахи.

— Остапе, Остапе, ти! Слава Богу! — майже впала безсило в його руки.

Сиділи на гойдалці під дубом. Він чекав, коли вона нарешті виплачеться. Поводила себе не як безсмертна, ще ні разу не бачив, щоб сама Птаха чи хтось з інших безсмертних плакав. А тут — океан сліз від юної безсмертної. Після своєї подорожі у Світ Єдиного Бога надто часто згадував Мальву і лаяв себе за це. Так, згадував цю милу кумедну дівчину, яка говорила незрозумілою мовою та обізвала його «слугою ворожим». Він тоді ледве вижив, Учитель Посолонь самотужки лікував його. Подорожі за допомогою ключа для непосвячених смертних — майже вирок. Ох-ох, якби не Посолонь, хто зна, що б з ним стало? Коли одужав, то розповів Учителю і про листа Птахи, адресованого йому, і про скриньку з червоного дерева, і про Мальву.

І ось така зустріч — маєш. Мальва впала йому просто на голову — ображена, знесилена, розгублена, заплакана. Сиділа зовсім поруч, тулилася до нього, наче просила прихистку, ридала, як звичайна смертна, що пережила велике горе.

Нарешті сльози закінчилися. Мальва подивилася на Остапа й заговорила:

— Остапку, Остапчику, Стрибог убив Птаху. Стрибог — мій батько, і він убив Птаху. Через мене вбив, це я в усьому винна. Я! Чому ти мені приніс того Перемінника? Я ненавиджу те, що ви, тобто вони, зробили з моїм життям і з твоїм життям, напевно, також, — говорила якимсь дерев’яним голосом, наче трохи відсторонено.

Від почутого Остапу стало не по собі. Першим його бажанням було зірватися на ноги і бігти до Вчителя й усе йому переповісти, але не міг залишити Мальву зараз одну, бачив же, що вона не при собі. О, скільки ночей він провів, марячи нею! Йому колись здавалося, що більше, аніж він любить Птаху, нікого не зможе полюбити, але згодом зрозумів — це зовсім інша любов, як любов до Бога чи до матері. І тут раптом життя його, простого смертного, перетинається з дорогою майбутньої безсмертної. Так, він виконував чемно всі приписи, які давалися смертним щодо їх поводження з безсмертними, але та дівчина була настільки звично реальною, справжньою, що ніяк не виходила йому з голови. Снилася, у мареннях розмовляла з ним. Не смів навіть вірити, що ще коли-небудь побачить її, тільки мріяв та в тих мріях сподівався. І ось — вимріяв таки.

Мальва знову заговорила. Розповіла Остапу все-все, що пережила з того моменту, як він з Перемінником з’явився в її житті. Він слухав уважно, не перебиваючи. А вона? Вона просто мала комусь то переповісти, комусь такому, хто б зрозумів, хто б зумів на ту всю заплутану ситуацію подивитися неупереджено. Бо добре знав отих безсмертних, дуже добре знав.

Коли вона закінчила, Остап раптом взяв її за руку. Так, він, скільки себе пам’ятає, живе поміж безсмертними і є чудовим слугою. Тихим, догідливим, спокійним, слухняним, мовчазним, але не глухим. Він знає дуже багато і про безсмертних, і про їхні світи, і про кожного з них. Бо він не тільки слухав, а ще й чув.

— Мальво! Тихенько, дівчинко. Твій Перемінник — це не вирок. Це нагорода твоїй душі, тобто тобі за шпетність помислів, вчинків, діянь, це нагорода душі за зрілість. Ти можеш прийняти світлий бік, ти можеш вибрати