Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хай там як, хоча нині я і вважаю чарівні історії важливим елементом раннього читання, говорячи про себе малого, я можу ствердити лише те, що любов до казок не була панівною ознакою раннього смаку. Справжній смак пробудився вже після «ясельних» днів і після років — небагатьох, але позірно довгих, — які минули між тим, коли я навчився читати, і тим, коли пішов до школи. У той (я ледь не написав «щасливий» чи «золотий», а насправді — сумний і тривожний) час я безліч речей любив не менше чи й більше, ніж казки: історію, астрономію, ботаніку, граматику й етимологію. Я принципово не погоджуюся з узагальненими Ленґовими «дітьми» тільки в певних випадкових пунктах: я, наприклад, був нечулим до поезії, тож коли натрапляв на неї в казках, то пропускав. Поезію я відкрив для себе значно пізніше: латинською та грецькою мовами, а особливо коли мене змусили зробити з англійського вірша вірш класичний. А справжній смак до чарівних історій пробудила на порозі зрілості філологія: загострила ж до максимального сприйняття — війна.
Здається, я наговорив щодо цього предосить. Принаймні буде зрозуміло, що, на мою думку, чарівні історії не варто пов'язувати з дітьми в особливий спосіб. Вони пов'язані з ними природно, адже діти — це люди, а люди мають вроджений смак (утім, він зовсім не обов'язково універсальний) до чарівних історій; також пов'язані випадково, адже чарівні історії є значною частиною літературного мотлоху, який останніми роками в Європі взялися викидати на горища; та ще й неприродно: через хибний сентимент у стосунку до дітей — сентимент тим сильніший, що менші діти.
Те, що епоха сентименту до дитинства породила кілька чудових книжок (одначе особливо привабливих для дорослих) на кшталт чарівних чи близьких до них, — правда; та вона породила ще й жахливу памолодь історій, написаних чи адаптованих до того рівня, який є чи задуманий бути мірилом дитячих умів і потреб. Замість приберегти старі розповіді на потім, їх пом'якшено, з них викинуто все небажане; імітації ж часто геть дурні: Свиночубства позбавлені навіть Інтриги. — або наставницькі, або (найнудніші з усіх) такі, що підсміюються собі потайки, зиркаючи на інших присутніх дорослих. Я не звинувачуватиму Ендрю Ленга в підсміюванні, та він, безперечно, посміхався сам до себе й аж надто часто зиркав на обличчя інших розумних людей понад головами дитячої аудиторії — на превелику шкоду «Хронікам Пантуфля».
Дасен енергійно та справедливо відповів святенницьким критикам його перекладу скандинавських народних казок. Але він учинив подиву гідну дурницю, особисто заборонивши дітям читати останні два твори з його збірки. Те, що людина могла вивчати чарівні історії й анічогісінько в них не навчитися, здається майже неймовірним. Але ні критики, ні повторного заперечення відповідача, ні заборони не було би потрібно, якби дітей наполегливо не вважали незмінни ми читачами книги.
Не заперечую: в словах Ендрю Ленґа (хоча вони можуть прозвучати сентиментально) таки є правда: «Той, хто ввійде в Королівство Чарокраю, повинен мати серце маленької дитини». Така власність необхідна для будь-якої видатної пригоди в королівствах і менших, і значно більших за Чарокрай. Але покора та невинність — саме це, напевно, означає «серце дитини» в наведеному контексті — не завжди передбачають некритичний подив і некритичну чутливість. Честертон якось зазначив, що діти, в чиєму товаристві він переглядав Метерлінкового «Синього птаха», були незадоволені, бо «вистава не завершилася Судним днем, а герой і героїня не довідалися, що Пес був вірний, а Кіт — віроломний». «Адже діти, — каже Честертон, — невинні й люблять справедливість, а от більшість із нас — нечестиві, а тому, певна річ, надають перевагу милосердю».
Щодо цього Ендрю Ленґ не мав визначеної позиції. Йому боліло, коли він виправдовував убивство Жовтого Карлика, що його вчинив принц Рікардо в одній із Ленґових казок. «Ненавиджу жорстокість… — казав він, — але це трапилось у чесному двобої на мечах, і карлик — земля йому пухом! — загинув в об ладунку». Проте достеменно не встановлено, чи є «чесний бій» менш жорстоким за «чесний присуд»; або чи є проштрикування карлика мечем справедливішим за страту підлих королів і лихих мачух — чого зрікається Ленґ: він посилає злочинців (і вихваляється цим) у відставку зі щедрою пенсією. Ось вам і милосердя, не загартоване справедливістю. Правда в тому, що цей аргумент було адресовано не дітям, а батькам та опікунам, котрим Ленґ рекомендував власних «Принца Пріґіо» та «Принца Рікардо» як придатних для їхньої турботи[36]. Саме батьки й опікуни класифікували чарівні історії як підліткові твори. І це — незначний взірець підміни цінностей, яку маємо в підсумку.
Якщо вживати слово дитина в хорошому сенсі (адже воно, закономірно, має і поганий), то ми не повинні допустити, щоби це штовхнуло нас у перечуленість і змусило вживати слова повнолітній чи дорослий тільки в поганому сенсі (адже вони, закономірно, мають і хороший). Процес дорослішання не обов'язково супроводжує знечестивлення, хоч і те, й інше таки часто відбувається одночасно. Дітям судилося виростати, а не перетворюватися на пітерів пенів. Не втрачати невинності й зачудування, а рухатись уперед прокладеним для них маршрутом подорожі: тієї подорожі, де мандрувати з надією в серці, безумовно, не ліпше, ніж прибути до пункту призначення, але ж ми мусимо мандрувати з надією в серці, якщо хочемо таки прибути. Відтак один із уроків чарівних історій (якщо можна говорити про уроки, яких не викладають) полягає в тому, що небезпека, скорбота і тінь смерті можуть нагородити недосвідчену, вайлувату й егоїстичну молодь гідністю, а подеколи — й мудрістю.
Не ділімо людський рід на елої та морлоків: на гарненьких діток-«ельфів» (так їх часто ідіотично називали у вісімнадцятому столітті) з їхніми чарівними казочками (ретельно вичищеними) та на темних морлоків, котрі плекають свої машини. Якщо чарівну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказання з Небезпечного Королівства», після закриття браузера.