Читати книгу - "Сивий Капітан"

ціле життя? Збиваючись, перестрибуючи з одного на інше, Олесь говорив про те, що згадувалося найпершим, що здавалося найважливішим. І хоч це була й дуже кострубата, незв’язна розповідь, обидва його слухачі, і Марта, і Валенто Клаудо, слухали, не пропускаючи жодного слова. Адже перед ними був тепер і той самий, і дещо інший Олесь. Той самий, бо він лишався звичним для них, безпосереднім, жвавим юнаком; інший — бо з його розуму спала пелена, яка заважала йому, пригнічувала. Олесь пам’ятав! Він пам’ятав усе-все, наче й не страждав ніколи від того чорного провалля в пам’яті!

Раптом юнак спинився. Він глянув на Марту, потім на Валенто Клаудо, трохи завагався і нарешті мовив:

— І як же мені хочеться додому! Ой, і сказати не можу! От коли не пам’ятав нічого, то було якось по-іншому. Здавалося, є десь дім, далеко-далеко… наче в тумані, невиразно. А зараз так ясно бачу любу мою Батьківщину, така вона мила моєму серцю, що аж стискається все всередині… І коли тільки мені пощастить її побачити?..

Справді, коли таке може статися? І хіба ж тут залежить щось від волі самого Олеся, закинутого долею у бурхливий вир подій, заплутаних і складних?.. Звісно, ні; йому лишається тільки чекати і мріяти, мріяти про далеку Батьківщину, про повернення до неї, рідної…

Валенто Клаудо співчутливо поглянув на юнака:

— Все прийде в свій час, друже! Бач, хоча ти й не вірив, а сталося так, як тобі казали і я, і Капітан: адже пам’ять до тебе повернулась? І далі теж буде все прекрасно… До речі, ти вже сказав Капітанові про новину з тобою? Ні? Ех, ти, а він напевно дуже зрадів би, почувши про таку приємну подію!..

Капітан?.. Олесь трохи розгублено подивився на Марту. її очі були опущені.

— А чого ж, і справді, ти досі не сказав Капітанові про це? — вів далі Валенто, не помічаючи, як з обличчя юнака потроху збігала радість.

— Ну… коли б же я міг?.. — повільно сказав Олесь. — І я не знаю, чи буде це йому зараз цікаво… можливо, Капітану воно й ні до чого…

— Як так? Що ти говориш? — щиро обурився Валенто. — Та як ти взагалі можеш казати таке? Капітан, який так любить тебе…

Олесь ще раз подивився на Марту. Вона ніби нічого не чула. Тільки її тонкі пальці, що нервово перебирали край накинутої на плечі хустки, виказували її внутрішнє напруження. І тоді Олесь швидко сказав, наче кинувшись у воду:

— Капітан нікого не любить. Він не любить людей.

Валенто Клаудо не зміг приховати свого подиву. Мабуть, він ніяк не чекав таких слів. Його рот відкрився, потім закрився, наче вкрай обурений механік не міг знайти слів. І вже після того Валенто вибухнув:

— Ти… ти говориш таке! Та як ти насмілюєшся судити Капітана, який врятував тебе? Капітана, який ставиться до тебе, мов до рідного сина! Він не любить людей, га? І це ти кажеш про людину, яка держить тебе при собі, яка на твоїх очах вирішила ще й допомогти моєму другові, Педро Дорільї? Ні, це ні на що не схоже! Марто, чи ти чула таке?

І тоді настала хвилина, коли доброго і чесного Валенто Клаудо наче вразило громом. Бо саме тоді, коли він перевів погляд на Марту, чекаючи, що дівчина висловить принаймні таке ж саме обурення словами Олеся, як і він сам, — вона, все ще не підводячи очей, тихо мовила:

— Я, мабуть, дуже дурна, дядю Валенто, але Алексо сказав те, що думала й я. Мені весь час страшно, дядю Валенто! Ти розумієш, я знаю, що тепер усе моє життя залежить від Капітана. Бо він обіцяв звільнити батька, а… а потім наче зовсім забув про це. І жодного разу не згадав про свою обіцянку… А мій любий татусь сидить у в’язниці, його, може, катують…

— Дурниці! — знов спалахнув Валенто Клаудо. — І твого батька ніхто не катує, і Капітан, напевне, добре пам’ятає про все. З якої це речі ти вимудрувала, що Капітан не виконає своєї обіцянки? Хіба досі він не робив усе так, як казав? Ти даремно хвилюєшся, Марто. Капітан не терпить несправедливості, він радий був би всім допомогти і зробити всім краще… Капітан знає все, от що!

Олесь побачив, як Марта на мить підвела погляд на Валенто. В очах її стояли сльози. Звичайно, вона хвилюється, вона звикла ставитися до Валенто Клаудо, як до кращого батькового друга, чиї слова й думки завжди були для неї дуже вагомими, вона просто не наважується сказати Валенто те, що говорила так щиро Олесеві. Ну, гаразд, тоді він скаже це сам! І, не думаючи більше ні про що, юнак палко заговорив:

— Капітан знає все, ти кажеш, Валенто? І коли він щось сказав, то все це цілком вірно й буде виконано, так?

— Звичайно. Та яка тебе муха вкусила, хлопче? Що ти маєш на увазі? — в голосі Валенто Клаудо бриніло щире здивування.

— Тоді, виходить, вірно й те, що Капітан оголосив себе володарем, єдиним, хто має право наказувати всім і вирішувати долю людей? Він хоче помститися фалангістам, добре. Але він посилає на морське дно сотні людей, які були винні лише в тому, що ними розпоряджалися офіцери, командири міноносця, так? За що Капітан убив їх, скажи, Валенто? І чи не про те, що може саме так статися, говорив тоді Фредо Вікторе? Кажи, Валенто! Бо це не лише, мої думки, так думає й Марта. Ну, відповідай нам щиро, як завжди, як ми звикли говорити з тобою!

Валенто Клаудо аж відсахнувся від несподіванки, так здивував його раптовий спалах Олеся.

— Ну, знаєш… — уже нерішуче пробурмотів він, не знаходячи потрібних слів.

— Ні, ти скажи! — наполягав Олесь. Юнак добре розумів, що розмова набула дуже гострого характеру і невідомо, чим вона скінчиться. Та він помітив, що Валенто Клаудо вагається, вагається… О, мабуть, і в його душі, десь у глибині, теж ворушаться сумніви…

— Скажи, Валенто!

Обличчя Клаудо спохмурніло. Здавалося, що в ньому борються складні почуття. Нарешті він вимовив:

— Я знаю Капітана давно, хлопче. І знаю його серце… як і всі ми тут, на "Люцифері". А скільки часу знаєш його ти, щоб мати право не лише міркувати так про нього, а й засуджувати його?

Гіркота й біль бриніли в словах Валенто. Серце Олеся стислося: вперше він бачив доброго й щирого, завжди життєрадісного і бадьорого механіка таким непевним себе, вперше чув такий глибокий докір у тому, що він говорив. Кинути