Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

якій під час відпочинку на морі помирає бабуся. Мало які процедури є такими складними і дорогими, і вимагають стільки формальностей і паперової тяганини, як перевезення трупа з одного штату в інший. Хтось у Колумбії розповідав мені, що мусив посадити свого мерця серед двох живих пасажирів на заднє сидіння автомобіля і навіть запхав йому до рота запалену сигару в момент дорожнього контролю, щоб обійти незліченні бар’єри законного перевезення. Тож мексиканська родина загорнула мертву бабцю у килим, обв’язала мотузками і помістила, добре прив’язавши, в багажник на даху автомобіля. На одній зупинці в дорозі автомобіль із мертвою бабцею нагорі вкрали, і жодного їх сліду так і не знайшли. Зникнення пояснювалось тим, що злодії, мабуть, поховали труп десь на безлюдді, а машину розібрали, аби, в буквальному значенні, скинути з себе тягар.

Якийсь час цю історію переповідали в Мексиці повсюди і завжди з різними іменами. Та різні версії мали дещо спільне: той, хто її розповідав, завжди казав, що є приятелем її головних героїв. Дехто ще й називав їхні імена й адреси. Через багато років я знову чую цю історію у найвіддаленіших місцях світу, навіть у В’єтнамі, де мені її переказав перекладач — буцім вона трапилась з його другом в роки війни. У кожному разі обставини ті самі, а якщо наполягаєш, тобі назвуть імена й адресу її персонажів.

Третю поширену оповідку я почув не так давно, як інші, і ті, кому вистачає терпцю щотижня читати цю колонку, можливо, її пам’ятають. Це жаска історія про чотирьох французьких юнаків, які минулого літа підібрали на шосе до Монпельє жінку в білому. Раптом жінка злякано показала вказівним пальцем вперед і скрикнула: «Вважайте, це небезпечний поворот!» І в одну мить щезла. Я дізнався про цей випадок з публікацій у різних французьких газетах, і він так мене вразив, що я написав про нього замітку. Мені здавалося дивним, що французька влада не звернула уваги на подію такої літературної краси, і до того ж здала її в архів, бо не знайшла для неї раціонального пояснення. Проте кілька днів тому в Парижі один мій друг-журналіст розповів мені, що причина офіційної байдужості є іншою: у Франції цю історію стали розповідати і переповідати вже віддавна, ще задовго до винайдення автомобіля, коли блукаючі привиди нічних доріг просили підвезти їх у диліжансі. Це змусило мене пригадати, що й, справді, серед оповідок про завоювання американського заходу також повторювалася легенда про самотнього подорожнього, який усю ніч їхав в пасажирському екіпажі разом зі старим банкіром, новоспеченим суддею і вродливою дівчиною з півночі, яку супроводжувала її гувернантка, а на ранок його місце виявлялось порожнім. Та найбільше я здивувався, коли виявив, що розповідь про даму в білому, так, як я її прочитав у французьких газетах і розповів у цій колонці, уже розповідав найплідніший з усіх нас, Маноло Васкес Монтальбан, в одній з небагатьох своїх книжок, яких я не читав: «Самотність менеджера». Я довідався про цей збіг із ксерокопії, що її мені прислав один приятель, який дізнався про ту історію вже якийсь час тому і з різних джерел.

Проблема авторського права з Васкесом Монтальбаном мене не турбує: у нас обох один літературний агент усіх els altres catalans[19], і вже він займеться належним розподілом прав на оповідання. Мене ж турбує інший збіг: що цей поширений епізод (вже третій, який я виявляю) також є дорожнім епізодом. Я завжди знав вираз, якого тепер не можу знайти у стількох негодящих словниках, як ті, що в моїй бібліотеці, і це вираз, який точно має щось спільне з такими історіями: «Це дорожні байки». Погано те, що цей вираз означає, що то побрехеньки, а оці три, які мене переслідують, є, без сумніву, цілком правдивими і раз у раз повторюються в різних місцях і з різними персонажами, щоб ніхто не забував, що література також має свої неприкаяні душі.

27 січня 1982 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Моє інше «я»

Недавно, прокинувшись у себе в ліжку в Мехіко, в одній газеті я прочитав, що напередодні виступив з літературною лекцією у Лас-Пальмас-де-Гран-Канарія, на іншому боці океану, і розторопний кореспондент підготував не тільки детальну розповідь про ту подію, але й пречудове узагальнення мого виступу. Найвідраднішим для мене було те, що теми того резюме були набагато розумнішими, ніж ті, що могли прийти мені на розум, а форма їхнього викладу була набагато блискучішою, ніж та, на яку я був здатен. Був тільки один промах: я не був у Лас-Пальмасі ані вчора, ані двадцять два попередні роки, і ніколи не читав жодної лекції на жодну тему у жодній частині світу.

Часто трапляється, що про мою присутність сповіщають у місцях, де мене нема. У всіх медіа я сказав, що не беру участі в публічних заходах, не проповідую з кафедри, не виставляюсь напоказ на телебаченні, не буваю на промоакціях своїх книжок, не погоджуюсь на жодну ініціативу, яка могла би зробити з мене видовище. Я роблю це не зі скромності, а через дещо гірше: сором’язливість. І мені це зовсім не важко, бо найважливіше, що я навчився робити після сорока років, це казати «Ні», коли «Ні». Однак завжди знайдеться шельмуватий організатор, який оголошує в пресі, чи в особистих запрошеннях, що наступного вівторка о шостій вечора я буду на якомусь заході, про який я не маю поняття. В момент істини організатор вибачається перед присутніми за недбальство письменника, який обіцяв прийти і не прийшов, додає кілька їдких крапель про дітей телеграфістів, яким слава ударила в голову, і врешті-решт завойовує прихильність публіки, аби робити з нею те, що забажається. На початку цього нещасного життя митця отой паскудний трюк допікав мене до живих печінок. Але я трохи заспокоївся, читаючи спогади Ґрема Ґріна, який у забавному фінальному розділі нарікає на те саме і який змусив мене зрозуміти, що ради на це нема, що чиєїсь провини тут нема, бо існує інше «я», яке блукає собі світом без жодного контролю і робить те, що мав би робити ти і не наважуєшся.

У цьому сенсі найкурйозніше, що зі мною трапилось, була не вигадана лекція на Канарських островах, а