Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

Іра являли собою класичну закохану пару. Їм, зрештою, було байдуже, скільки часу ловити Кулагіну: день, два чи кілька тижнів.

Літак нарешті сів. Усі троє першими збігли по трапу і побачили, як метрів за п’ятсот від них на злітну смугу неквапливо вирулює важкий «Боїнг» з написом «Israel Airlines». Без сумніву, це був «їхній» рейс.

Туполєв кинувся до літака.

— Ну дає, — знизала плечима Іра. — Що ж він — літак своїм пістолетом зупинить? Його тут у момент за тероризм пов’яжуть.

Нержин, гарячково метикуючи, що ж робити, раптом закричав:

— Так! Точно! Тероризм! Чекай мене тут.

Він щодуху помчав до будівлі аеропорту. «Ну, якщо ми, не дай Боже, помилилися, ночувати мені сьогодні у СІЗО», — відчайдушно подумав Нержин, кулею пролітаючи скляні двері та краєм ока зауважуючи, як двоє міліціонерів із короткими автоматами рушили в його напрямку з далекого кінця залу.

Нержин ринувся туди, куди вказував напис «Диспетчерська». Міліціонери за його спиною вже репетували: «Стояти!»

В останньому кидку Нержин усім тілом розчахнув двері диспетчерської:

— Добродії, — видихнув він, — я маю інформацію, що на борту…

— Хто ви такий? — чоловік у синій формі з «крильцями» грізно підвівся зі свого місця.

— …на борту літака компанії «Ісраель Ейрлайнз» знаходиться бомба. Розумієте?! Бомба!

Двері за спиною розкрилися і двоє дужих чолов’яг узяли його під лікті.

— Документи, громадянине.

— Зараз. Але ви зобов’язані зупинити літак! Там бомба!

3

Багато чого в той день відбулося всупереч її чеканням.

Митницю вона пройшла без проблем. Швидко оглянувши її валізу і навіть не поцікавившись ноутбуком (за долю якого вона так побоювалася, що навіть стерла вміст твердого диска), її пропустили, побажавши щасливої дороги.

Перевірка документів, думки про яку викликали в неї трепет останні два дні, виявилася на рідкість формальною. Тим більше, що з документами і з візою в неї був повний порядок. Погортавши її закордонний паспорт, молоденький веснянкуватий сержант сказав їй: «Добро!» — і на цьому процедура закінчилася.

І, нарешті, салон «Боїнга» виявився наполовину порожнім. На превелику радість, крісло поруч із нею було вільним.

Жінка подивилася на годинник. До злету залишалося чотири хвилини. Її погляд мимоволі затримався на золотому циферблаті з крихітними смарагдами на ажурних стрілочках. Жінка дивилася на своє швейцарське диво, немов зачарована. «З цього годинника все і почалося», — подумала вона, гірко посміхнувшись…

…Чоловік, який любив бегонії та японські машини, подарував їй цей годинник у день її народження. Це було 12 квітня.

— Боже мій! Хіба можна балувати жінок такими дорогими подарунками?! — вигукнула вона тоді, щоб приховати свій дитячий захват.

— Чому не можна? — дивувався чоловік. — Я роблю такі дорогі подарунки тільки тим, кого кохаю.

Їй сподобалося це пояснення. Тоді вона подумала: добре бути коханою таким чудовим чоловіком. Добре бути єдиною й одержувати на день народження колекційний швейцарський годинник за чотири тисячі доларів. Яка вона була наївна!

Прохолодного червневого вечора вона брала інтерв’ю у відомої композиторки — автора двох дюжин шлягерів, що проїхали по вухах кожної радянської людини. Вона була гостем творчої майстерні з претензійною назвою «Парнас». Поки вони з композиторкою спілкувалися в студії звукозапису, поблизу настроювали інструменти троє музикантів. Один пощипував бас-гітару, другий шумів перкусією і тільки третій знуджено сидів біля синтезатора, очікуючи вказівок. Жінка не звертала на них ніякої уваги, поки піаніст, власник шикарної хвилястої шевелюри, виразних очей і довгих пальців, не порушив їхнього тет-а-тет.

— У «Магдалені» коду будемо стару робити? Чи що? — запитав він, недбало поправляючи волосся.

Але жінка не запам’ятала, що відповіла йому композиторка. Її погляд прикипів до правого зап’ястя музиканта, на якому красувався майже такий самий золотий годинник, що його два місяці тому подарував їй чоловік. Тільки в чоловічому виконанні — браслет і циферблат дещо ширші, ніж у неї. «Виявляється, „Етуаль“ — не така й рідкість у нас!» — із невдоволенням відзначила про себе жінка. Але золотий годинник являв такий разючий контраст із вицвілою майкою, що привернув увагу і композиторки.

— Ого! — вона схопила музиканта за руку. — У тебе, як я бачу, обновка! Смарагди? Швейцарія? Живеш на широку ногу!

— Та яке там на широку ногу! — відмахнувся музикант, млосно закотивши очі. — Мені друг подарував. На день народження, — кинув він уже через синтезатор.

Посміхнувшись, композиторка наблизила до неї своє жаб’яче обличчя і довірчо прошепотіла: «Та який там друг! Коханець це був, а не друг. От така вона, богема!» — і засміялася.

Тоді вона реготала разом із композиторкою, але якийсь сумнів уже почав точити душу. «Чи мало „Етуалів“ у місті!» — утішала себе жінка. «Чи мало гомосексуалістів!» — говорила вона собі Але це не допомагало. Десь у глибині її істоти виростала і міцніла друга вона. І цю внутрішню жінку було неможливо переконати в тім, що вона стала жертвою простого збігу та своєї помисливості. Стосунки з чоловіком стали погіршуватися день у день. Вони почали сваритися через дрібниці, незлагоди тяглися одна за однією. Вона стала вслухуватися в кожну його телефонну розмову. Підглядати в його записну книжку. Стежити за ним. Помалу вона стала пересвідчуватися в тому, у чому внутрішньо вже була впевнена… І коли вона побачила свого чоловіка на вулиці мало не в обіймах того самого патлатого піаніста, на правому зап’ясті якого поблискував годинник «Етуаль», вона майже не здивувалася. Вона зрозуміла, що якась частина