Читати книгу - "Українське письменство"

злоба переможців, байдужість «сильних во плоті» і одвічне, безмежне горе темного, загнаного люду. Весь зміст міжлюдських відносин для Тесленка вкладається в коротеньку латинську приказку «Homo homini lupus» — людина людині вовк. В нього єсть навіть оповідання під назвою: «В пазурах у людини» — така характерна для нього назва!

Яскраво висловленою ідеєю чи невиразним натяком цей тесленківський дуалізм природи і людини проходить через всі його оповідання, і скрізь природа прекрасна, гуманна навіть, а люди — хижі, злі, коварні. На тлі чудового лугу, в цвітучій балці відбувається трагедія «хуторяночки». Між «кленками, вишеньками, любистком» в глухому затишному кутку кладовища знаходить спокій Оленка, що всією душею бажала боротись з народним лихом і впала жертвою людської жорстокості («Страчене життя») і т. д. і т. д.

Улюблений образ Тесленка — образ страдальця чи страдалиці, жертви ненормальних обставин нашого життя. Його герої — це «струджені і знеможені», «пригноблені, зневажені». Їх автор оточує всією ніжністю свого змученого серця, окружає ореолом героїзму.

Він любить рисувати цей тип, бо, зустрічаючись з ним, полюбив його, бо й сам до нього належав; через те, може, в його оповіданнях так багато ліризму, зворушливого і щирого, далекого від усякої афектації.

Творчість Тесленка ніколи не виходить за межі його спостережень, за межі того, що він сам бачив у дійсності і зазнав на собі. Його оповідання — це об’єктивації поодиноких моментів його власного життя, його художня автобіографія — стремління якнайправдивіше розказати якийсь епізод з своєї життьової мандрівки, якнайточніше зафіксувати те, що йому траплялось, робить з деяких, слабших, творів нашого автора — якісь фотографічні знімки; йому бракує іноді викінченості, пластичності образу, сили виразу. Іноді його оповідання вражають своєю наївною тенденційністю («На чужині»). Але в кращих з-поміж них («Страчене життя», «Школяр», «Хуторяночка») і суцільність, і повнота чуття, і художня правда. В невеличкому, непершорядному таланті Тесленка було щось таке, що обіцяло дальший розвій, обіцяло певну літературну силу, і чому розвинутись уперто не давали чотирьохлітнє заслання, блукання на чужині, бідування дома і, нарешті, хвороба.

Основний настрій книжки — безнадійно песимістичний. Він яскраво проступає вже в перших оповіданнях, як-от: «Син», «За пашпортом», «Школяр». Заслання тільки поглибило його, і в таких останніх передсмертних нарисах бринить уже повне зневір’я, цілковита безнадійність («В пазурах у людини», «Поганяй до ями» і т. і.).

Мова в Тесленка гарна, проста, безпретензійна, хоч, на жаль, трохи підсолоджена зменшуючими словами («гарнесенький», «соромливенький», «млявенький», «щічки»); фраза уривчата, коротка; синтаксис щиро народний.

Видані оповідання «Віком» чепурно і недорого. Псує враження тільки обложка — вульґарна, зелена, з «малоросійським» краєвидом: хата, вишеньки, тополя, ставок…

До книжки додано портрет автора і дуже тепло написану статтю С. Черкасенка.

1912

Сергій Єфремов. Новий документ до старих позвів{13}
Видавництво «Вік». Серія «Наші справи». № 17. Стор. 70. Ціна 15 коп.

«Старим позовом» автор зве той давній і затяжний літературний процес, що вже кілька десятків літ тягнеться між представниками централістично настроєної (принаймні в більшості своїй) руської інтеліґенції з інтеліґенцією українською. Новим документом в цьому процесі — в «споре южан с северянами», мовляв словами Пипіна, — є стаття Струве, видрукувана в 1-й книзі «Русской мысли» за цей рік. Брошурка ж, що лежить оце перед нами, один з численних відгуків, що стаття Струве викликала в українській пресі.

В цій брошурці автор зібрав докупи цілий ряд своїх статей, що з’явились в свій час на сторінках «Ради» і «Украинской жизни». В цих статтях він розглядає і послідовно руйнує всю арґументацію д. Струве, починаючи з філологічних і кінчаючи економічними доказами. Не можна сказати, щоб роль була вдячна. Мимоволі доводиться повторювати аксіоми, говорити речі всім відомі — що кожна культура витворюється свідомо, а не росте сама собою, що українці зовсім не такі ледачі і нездатні до торговельних операцій, як їх уявляє популярне думання руського інтеліґента, що російська культура не є загально-руська, а вигадане д. Струве «koine» — простісінька фікція, «мечта, атмосфера», як говорить хтось із чеховських героїв, — і т. д. і т. д. без кінця-краю.

Треба визнати, що автор з славою вийшов зі свого важкого становища. Він не потонув в «загальних місцях», а з властивим йому публіцистичним хистом знайшов нові приклади, нові ілюстрації, і тому його статті прочитають свідомі елементи — з цікавістю, а несвідомі — з великою користю для себе.

Тези, виставлені д. Єфремовим в більшості випадків — є «символ віри» всього українського громадянства; тільки подекуди автор висловлює думки, що належать йому чи то особисто, чи то як ідеологові певних громадських течій. Деякі з цих думок викликають сумніви. Як, певно, пам’ятають читачі, Струве, закликаючи до енергійної боротьби з українським «партикуляризмом», висловив думку, що економічний розвій країни і тісно з ним сполучений зріст впливу городської культури ведуть українські народні маси до повної денаціоналізації. Звичайно, Струве прибільшив значення міста; але Єфремов, відповідаючи йому, перегнув, як то кажуть, палицю в протилежний бік