Читати книгу - "Пульсари"

— Сідайте, сідайте, юначе. Тут, знаєте, такі діла з вашим сином намічаються! Епохальні! Стільки проблем! Оце доповідь готую, — Верхуша потрусив паперами.

«Заговорюй, заговорюй зуби. Все одно алібі собі не створиш».

— Мені Ярися казала, що ви вже все знаєте, — Верхуша співчутливо поглянув на Мусія, та думка його не могла фіксуватися на предметі сторонньому, вона возносилася до верховин пізнання. — Тому я дозволю собі намалювати повну картину. Вирішено проблему геронтології. Накажу відрізати мою руку — пожертвую заради науки, щбб Ярися виростила знову мене, точно такого, як є, тільки із справжніми зубами й без болячок. Хоч я, взагалі, не скаржусь на здоров’я, але дещо, знаєте… Дещо… Про що це я? Ага… І Ярися воскресить мене.

«Потрібен ти комусь, — незлобиво подумав Мусій. — Тут, мабуть, ждуть — не діждуться, коли вже на пенсію підеш. Отакий кабінет зайняв і не даєш молоді ходу».

— А хто ж тоді кафедрою керуватиме, Климе Гнатовичу? Той, що з вашої руки виросте, чи самі впораєтесь, хоч і без руки?

— Молодець, юначе, ви копнули важливе філософське питання. Я ж вам казав, що тут проблем та проблем!

«І чого він радіє, блаженний? — Мусія вже починало дратувати професорове збудження. — Ич, актор який».

— А куди вам діватися, Климе Гнатовичу, якщо «той» ваші звання і документи захопить? А він це неодмінно зробить, бо розум і гонор матиме, але ж без болячок буде. Та ще як дружина підтвердить правосуддю, — єхидно пхикнув Мусій, — що не ви її чоловік, а отой, з усіма справностями.

— Я тут, знаєте, вже дещо намітив, — Верхуша знову потряс паперами. — Думаю, що після операції без руки я довго не проживу. Так що «той» буде повноправним господарем і паперів моїх, і… Я йому заздрю, — мрійливо сказав, ніби про товариша, що летить у космос.

— От бачите, його ще немає, а ви вже заздрите. — «Це вже ближче до суті».  — майнула думка. — І ніяке це не безсмертя, професоре, бо не захочете ви помирати, даючи життя дублерові. І кінцівку не пожертвуєте, щоб «той» ваше місце зайняв, а вас, безрукого, зіштовхнув у могилу. Вам же не хочеться зараз іти на пенсію?

Верхуша нічого не відповів, тільки зніяковіло закліпав очима.

— Знаю, що не хочеться, — продовжував Мусій, — І я не захотів би вирощувати дублера, щоб той прийшов до моєї Галі й защепнувся з нею в хаті, а мене додому не пустив. Та я краще розбомблю вашу халупу, хай і сам загину, зате людей порятую від диявольщини.

— Я тут дещо вже намітив — усе не так страшно. Процес контрольований. З моєї руки Ярися вирощує тулуб і пересаджує на нього мою голову.

— Пхе! Чи й не новина! Сто разів уже чув, навіть у кіно бачив, як десь, чи то в Бразілії, чи в якійсь Арізоні, професорську голову збиралися до молодого тіла пришити. Але зась! Самі знаєте — природа спотикачок накопала і пудові замки тут начіпляла.

— Новина! Запевняю вас, новина! — переконував Мусія, а може, й себе Верхуша. — Бо тулуб, вирощений з моєї руки, має такий самий набір генів, як і голова. Повна сумісність тканин! Геронтологія перемогла! Дожив я, юначе, до цього щасливого дня. Семи милицями… є… пробачте, семимильними кроками йде наука. Ярися, правда, не згодна… Та й де взяти кошти, щоб з моєї руки… Знаєте, скільки нам ваш син обійшовся? Але що тут про гроші говорити, коли доведено, що процес вирощування людських органів можливий! Довели! Втерли носа і своїм, і зарубіжним колегам! Вони ще лише розробяють ліки для регенерації органів. Ми ж доповідь пишемо вже. А ті, що після нас ітимуть, спростять процес, і…

— Нехай Ірина навчиться з пальця вирощувати, — підказав Мусій.

— Молодець, юначе! Я запишу. Це ще новіша ідея. Зменшиться відповідальність. Руку відрізати якось воно страшно, а палець…

— От іменно! Палець — єрунда, — розвивав ідею Мусій, підбадьорений обіцянкою записати його в доповідь. — Вказівний правої собі залиште, щоб сваритися й командувати. З лівого мізинця виростять вам заступника пожежних справ, він же й по господарству від усякої дрібної роботи вас звільнить. Лівий безіменний охоронятиме вас, а правий задачки придумуватиме… Тут такого можна натворити! Підкажіть Ірині, підкажіть.

Верхуша осудливо похитав головою.

— Негожий ваш план, юначе, і розмова негарна. Так-то. Насміхатися з науки соромно, особливо вам, свідкові епохального, я б сказав, грандіозного повороту в біології. — Обурювало, що Мусій кепкує і з його старості, думає, що Верхуша вже списався.

Давно помічено, що люди, не причетні до творчої, пошукової праці, рідко дивуються чи захоплюються, частіше закликають бити відьом, коли стикаються з чимось їм не зрозумілим. А Верхуші не тиражування власної персони потрібне, не заради тілесного буття хоче він «продовжитись», а щоб не пропали ідеї, щоб пережили його прах. Хочеться, щоб «суть» його втілилася, нехай і в дерево, тільки нетлінне, нехай у залізо, але нержавіюче, нехай у папір, аби лиш вічний, — і щоб спостерігати, як будуватимуть завтра юнаки, де можна — допомогти їм, рятувати, захищати.

— Негарна ваша пропозиція, юначе. І гріх таке Ярисі підказувати. Вона й так у розпачі, каже, що кине біологію, піде з кафедри. А я вже збирався їй усі справи передати, бо голову мою вона ще не може пересадити.

Мусій не вірив професоровій балаканині. Підтримував розмову, аби впевнитись, що саме Верхуша був уночі там… Його доповідь метровими літерами, уся оця наука то, — думав Мусій, — маска, легенда, створена Івановою, щоб прикрити правду, а правда, з усього видно, така: відкопали Віталика, оживили. Але навіщо ж приховувати?

Спонуканий досвідом героїв шпигунських фільмів, Мусій ліктем звалив