Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

проводилось усенародне вивчення «трилогії» Л. Брєжнєва, тож народ втікав від одурманення в доступну йому літературу й дошукувався часто того, чого там не було і не могло бути.

Згадався мені в цю мить фарс, який відбувся в нашій Спілці під час обговорення «Воспоминаний» Л. Брєжнєва. Власне, обговорення не відбулося, виступали скоромовкою. Роман Федорів, який мусив вести ту так звану конференцію, слізно ублагав Миколу Ільницького, нашого знаного критика з добре виробленою викладовою мовою, щоб той сказав кілька слів. Ільницький неохоче вийшов за трибуну і щось там вистогнав про три аспекти «Воспоминаний» – дитинство, війна, цілина… Умить було донесено в обком, що Ільницький у геніальному творі знайшов тільки три аспекти.

«Подумайте тільки, – обурювався потім на пленумі обкому секретар з ідеології Д. Яремчук, – відомий літературознавець, доктор наук знаходить у працях Леоніда Ілліча тільки три аспекти, не бажаючи побачити у видатному творі багатогранності ідей та концепцій!»

Хтось може запитати: ну добре, цькували вас – старших, відомих, посадових, забезпечених, які мали що втрачати… Хто не пам’ятає розправи Д. Яремчука над Богданом Стельмахом за вірш, присвячений Пушкіну, якого Богдан виголосив на пушкінському вечорі, назвавши партократів Дантесами, які вбивають поетів. Три роки, аж до початку горбачовської гласності, мусив Б. Стельмах мовчати й мужньо витримувати побої… Ну добре, але хіба не було жодного вияву протесту серед молоді?

На молодь, звісно, націлилась головна увага більшовицьких опричників: вони знали, де захована смертельна небезпека тоталітаризмові, – серед студентства. КГБ не спускав студентів з ока, університети й інститути були заводнені донощиками, про виховання компетентних спеціалістів ніхто не вів і мови – вся увага у вузах присвячувалася вивченню суспільних наук, яке зводилось фактично до зазубрювання історії КПРС.

Та проте…

Після зняття М. Хрущова комуністична партія України заборонила святкування річниць Тараса Шевченка. Було це зроблено нахабно, цинічно, плювком в обличчя всій нації. Коли в березневі або травневі дні у філармонії чи в іншому концертному залі виступав якийсь хор і публіка вимагала виконати «Заповіт» – хор виконував «Реве та стогне». Згодом зал почав вставати і на цю пісню – тоді було заборонено виконувати будь-які музичні твори на слова Т. Шевченка.

Й зовсім несподівано вибухнула бомба: підпільна організація студентів розклеїла по місту листівки, спрямовані проти заборони святкування ювілеїв Кобзаря. Звичайно, серед підпільників знайшовся провокатор, організація була викрита, студентів виключили з вишів. Серед виключених були відомі нині вчений-архіваріус Іван Сварник-молодший та викладач естетики Вінницького політехнічного інституту Леонід Філонов – предтечі сучасного студентського руху.

Створювалися й зовсім невинні організації студентів-вільнодумців. Львівські медики, наприклад, зорганізували розважальний ансамбль «Гаудеамус», який роздратував партократичне львівське керівництво лише тим, що в своєму репертуарі не мав жодної комуністично-патріотичної, а теж російської пісні.

Я сам був свідком, як – уже за Горбачова – похітливий ханжа, який чіплявся до найвродливіших артисток, Д. Яремчук вигукував на якихось зборах інтелігенції (після того ансамбль розігнали):

«Гаудеамус!.. Тішмося, поки молоді! Чарку горілки, гарну молодицю і – гаудеамус! Я вам дам гаудеамус…»

1977 року я закінчив «Манускрипт з вулиці Руської» і відразу поїхав до Олеська, щоб «освоїти» Підлисся і його околиці, – готувався до праці над романом з часів Маркіяна Шашкевича.

Тоді Україною сколихнула ще одна трагедія, і мені знову надовго опустилися руки, письменницька праця втрачала сенс: відбулися масові арешти відомих в Україні людей. Заарештовано керівника Гельсінської групи письменника Миколу Руденка, письменника Олеся Бердника, генерала Петра Григоренка, повторно – Левка Лук’яненка, публіциста Мирослава Мариновича, поета Олексу Тихого та багатьох інших патріотів, імен яких тоді я ще не знав.

Це була остання попереджувальна акція: за нею мали розпочатися масові репресії, які, можливо, перевершили б і голокост тридцятих років. Альтернативою до цього був тільки розпад СРСР.

Неминучість розпаду СРСР ставала щораз то більш очевидною, ніхто лише не знав, як довго триватиме агонія. Адже не могла вічно існувати система, наскрізь просякнута марнотратством, офіційною пиятикою і всенародною пропінацією, партійною сваволею, корупцією і гласним розкраданням народного добра; не могла ж існувати система, якщо нею керували маразматичні, смішні, розцяцьковані орденами осли типу Леоніда Брєжнєва, графоманські твори якого (до речі, не ним писані) оголошувалися геніальними; не могла існувати система, яка постійно знущалася над господарем.

Може, комусь видасться дивним, але моя хвилева творча прострація вмить минула, коли я побачив глум могутньої, здавалось, а насправді проржавілої вже соціалістичної машини над маленькою людиною… Мій сусід по городу в Наварії, директор ПТУ і, звісно, член партії, Владислав Саницький своїми руками побудував чудо-будиночок: чепурний, з мезонінами, візерунчастий, під цинковою бляхою – і ось перший секретар ленінського райкому партії Львова, згадуваний уже мною Юрій Курапов, який у Винниках мав фешенебельну дачу, примушує Саницького, котрий, мовляв, заразився приватновласницькими інстинктами, а це ніяк не пасує комуністові, розвалити будиночок. І Саницький на моїх очах розвалював його і плакав…

Ні, подумав я тоді, ця система, яка з такою ненавистю бореться з цілими народами, депортуючи їх або об’єднуючи в безлику отару – радянську спільноту і так само знищує окремого громадянина, заражена проказою, яка зветься людинофобією, й повинна загинути.

Я знову взявся до праці, свято переконаний, що і моя лепта в боротьбі з більшовицьким спрутом матиме якусь вагу.

Спрут на очах конав у ненависті до власних громадян, народів, націй і всього, зрештою, світу. Він мусив здохнути – тільки чи могли ми тоді сподіватися, що це станеться так швидко?