Читати книгу - "Поїзд, що зник"

танцмайданчику “Юність” (по народному - “Жаба”) нікому не вибили бодай одного зуба! Тому я спокійно приводив до ладу всю документацію, пропадав годинами на каві і взагалі відверто нудився. А відтак почав знову розмірковувати над тим, що присягнувся забути після пам’ятної розмови в глухій алеї міліцейського санаторію.

Та дивна річ! Чим більше я умовляв себе не думати про безіменного бродягу, котрий приходив до тями в київській психушці… тим більше я про нього думав. Відомий психологічний ефект. Ним свого часу блискуче послуговувався легендарний Ходжа Насреддін, обіцяючи вилікувати будь-яку болячку за умови, якщо хворий не думатиме про голозаду мавпу. Природно, це нікому не вдалося.

Коли вже зовсім припікало, я ставав перед дзеркалом і переконував своє відображення:

- Куди ти лізеш, йолопе? Там генерали лише по дотичній пройшли - і то їм роги правили. А ти туди ж зі своїми трьома зірочками! Тобі Контора ще історії з Кіціусом не забула. А тут не один Кіціус, а ціла сотня. З таким приварком вціліти у тебе буде не більше шансів, аніж стати генеральним секретарем ЦК КПРС. Піди краще злий антифриз, сходи на каву, пройдись Піонерським парком, помилуйся лівим берегом Дніпра, поки його остаточно не спаскудили крупнопанельним будівництвом… попустить.

Під час одного із таких сеансів аутотренінгу подзвонив мій друг - Борис-психіатр - і радісно повідомив:

- У кондитерську на Львівській привезли не пересмажену каву. І налагодили кавоварку. Нарешті варить, а не полоще. Вилітай!

- Докторе, по-перше, там через студентів не проб’єшся, ти ж знаєш. По-друге, сьогодні чия зміна? Любки-бардачки? Нічого не вийде, бо я її чоловіка на хімію спровадив свого часу. Ще дусту замість цукру сипоне.

- Товариші лягаві, не панікуйте. Я Любчиному чоловікові після вашої хімії вилікував імпотенцію. Тож буде і кава з цукром, і поза чергою. Виходь. Я на тролейбусній зупинці.

На наше здивування студентів обох навколишніх вузів - театрального і художнього - у кав’яреньці практично не було. Тільки з кутка помахав нам рукою спільний знайомий - Юрій Логвин, великий майстер зображати в дереворитах оголену жіночу натуру. Він якраз уламував “під каву” чергову юну кандидатку на позування.

Борис мав рацію: каву справді не пересмажили і вона виявилася міцною. Проте, я на всяк випадок, як тільки увійшов, одразу став спиною до Люби. Після третього ковтка Борис сказав, ніби знічев’я:

- Пароплав “Максим Горький”, між іншим, потихеньку приходить до пункту призначення. Якщо тебе це ще цікавить.

- Абсолютно не цікавить.

- Я так і знав. Так от - начальник спецвідділення терміново поїхав до Москви на якийсь семінар, а його заступник заробив на дачі такий радикуліт, що й досі їсть, п’є… і все решту… в класичній позі наших далеких предків. Тобто - рачки. На хазяйстві залишився я один. Тому перевів “металіста” в окрему палату, відмінив усяку там терапію, взагалі всі призначення за винятком конячих доз вітамінів через крапельницю. Плюс снотворне. За тиждень у нього зникла трема рук.

- Борисе, я ж тобі сказав, що мене абсолютно не цікавить, скільки коштує цей пароплав. Будемо вважати, що у мене морська хвороба. Мене віднедавна нудить від самого імені основоположника соціалістичного реалізму в світовій художній літературі. Скажу більше - я й досі через отого Пєшкова не одружився. Бо коли ночами мені сниться його роман “Мать”, я починаю кричати дурним голосом і махати кулаками на всі боки. Хто ж таке витримає?

- Умовили, інспекторе. Не буду я більше згадувати цього ніжегородського босяка. Краще розповім вам про одного хворого, якого так довго лікували, що він забув про все на світі. А коли його перестали лікувати, підгодували, дали виспатися, то він розплющив очі і сказав…

- … і сказав: “Лікарю, що я такого наробив?”

- А ти звідки знаєш?

- Поставив себе на його місце: прокидаюсь - на вікнах грати. Отже, я в КПЗ. Але поряд зі мною стоїть якесь чмо у білому халаті. Висновок: я не просто за ґратами, а у в’язничній “больничці”. Додам від себе - другою фразою хворого було: “Наче ж не пив учора, чого ж так голова болить?”

- Сирота, з тобою нецікаво. Ти все знаєш.

- Робота у мене така. Здогадуюсь, що ти йому відповів. Сплів якусь баєчку про те, що все гаразд, що він просто втратив свідомість по дорозі додому, потім в непритомному стані говорив дивні речі, довго не приходив до тями. Відтак “швидка допомога” привезла його сюди. І все буде гаразд, товаришу хворий, ви тільки скажіть, куди родичам повідомити? А він тобі у відповідь: живу, мовляв, на вулиці Лагерній, будинок такий-то, квартира така-то. Номера телефону не пам’ятаю, бо все ще голова болить і цифри плутаються. Тож ви через довідкову дізнайтеся. Прізвище моє - таке-то.

Тут я назвав Борису те прізвище, котре роздобув за допомогою бабусь-всезнайок, а потім підтвердив через паспортний стіл. І мій друг вперше за роки знайомства розгублено роззявив рота. Потім стулив, аж зуби клацнули, сів на підвіконня і поскаржився:

- Щось ноги не тримають…

- А це на дощ, - заспокоїв я друга.

- То що ми будемо робити?

- Докторе мій любий, все, що я міг зробити по лінії карного розшуку, я вже зробив. Після чого мені наполегливо порадили частково втратити пам’ять. Щоб як почую слово “металіст”, питав: а що це таке? А тобі не завадить негайно відновити хворому всі процедури і провести відповідну редактуру історії хвороби. Доки тебе на сусідню койку не поклали, теж як пацієнта.

- Що, так серйозно?

- Надто серйозно. Людина з таким прізвищем справді