Читати книгу - "Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна"

На веранді з’явився Олексій Семенович Хлинов. Він був по-недільному вдягнений у чистенький сірий костюм.

Хлинов вклонився фрау Рейхер, побажав їй доброго вечора і сів поруч з професором, котрий добродушно зморщився і з гумором підморгнув до шахової дошки. На столі лежали журнали та іноземні газети. Професор, як і кожна інтелігентна людина в Німеччині, був бідний. Його гостинність обмежувалася м’яким світлом лампи на свіжовипрасуваній скатертині, запропонованою сигарою на двадцять пфенігів та розмовою, вартою, мабуть, більше ніж вечеря з шампанським та іншими надмірностями.

У будні, від сьомої ранку до сьомої вечора, професор бував мовчазний, діловитий і суворий. У неділю він «охоче вирушав з друзями на прогулянку в країну фантазії». Він любив поговорити «від одного до другого кінця сигари».

— Так, треба подумати, — знову сказав професор, закутуючись димом.

— Будь ласка, — холодно-ввічливо відповів Вольф.

Хлинов розгорнув паризьку «Л’Ентрансижан» і на першій сторінці під заголовком «Таємничий злочин у Білль Давре» побачив фото, що зображало семеро людей, розрізаних на шматки. «На шматки, то й на шматки», — подумав Хлинов. Але те, що він прочитав, змусило його замислитися.

«…Треба гадати, що злочин учинено якоюсь невідомою досі зброєю, або розжареним дротом, або тепловим променем величезної напруги. Нам пощастило встановити національність та зовнішність злочинця: це, як і треба було сподіватися, — росіянин (йшов опис зовнішності, яку дала хазяйка готелю). У ніч злочину з ним була жінка. Але далі все загадкове. Можливо, трохи підніме завісу кривава знахідка в лісі Фонтенбло. Там за тридцять метрів од дороги знайдено непритомного невідомого. На тілі його було чотири вогнестрільні рани. Документи і все, що встановлює його особу, вкрадено. Мабуть, жертву скинули з автомобіля. Повернути до свідомості його досі не пощастило…»

— Шах! — вигукнув професор, розмахуючи взятим конем. — Шах і мат! Вольф, ви розбиті, ви окуповані, ви на колінах, шістдесят шість років ви платите репарації. Такий закон високої імперіалістичної політики.

— Реванш? — спитав Вольф.

— Е, ні, ми втішатимемося всіма перевагами переможця.

Професор поляскав Хлинова по коліну:

— Що ви таке вичитали в газетці, мій юний і непримиренний більшовик? Семеро розрізаних французів? Що поробиш — переможці завжди схильні до надмірностей. Історія прагне до рівноваги. Песимізм — ось що приносять переможці до себе в домівку разом з награбованим. Вони починають дуже жирно їсти. Шлунок їхній не вправляється з жирами і отруює кров огидною отрутою. Вони ріжуть людей на шматки, вішаються на підтяжках, кидаються з мостів. У них пропадає любов до життя. Оптимізм — ось що лишається у переможених замість награбованого. Чудова здатність людської волі — вірити, що все на краще в цьому кращому із світів. Песимізм треба вирвати з корінцями. Я читав вашого Леніна, мій дорогий. Це великий оптиміст. Я його поважаю.

— Ви сьогодні в чудовому настрої, професоре, — похмуро мовив Вольф.

— Ви знаєте чому? — професор відкинувся на плетеному кріслі, підборіддя його вкрилося зморшками, очі весело, молодо визирали з-під брів. — Я зробив прецікаве відкриття. Я одержав деякі зведення, співставив деякі дані і несподівано дійшов надзвичайного висновку. Коли б німецький уряд не був зграєю авантюристів, коли б я був певен, що моє відкриття не попаде до рук шахраїв і грабіжників, — я б, мабуть, опублікував його. Але ні, ліпше мовчати.

— З нами-бо, сподіваюся, ви можете поділитися, — сказав Вольф.

Професор лукаво підморгнув йому:

— Що б ви, наприклад, сказали, мій друже, коли б я запропонував чесному німецькому урядові… ви чуєте — я підкреслюю: «чесному», в це я вкладаю особливий зміст… запропонував би будь-які запаси золота?

— Звідки? — спитав Вольф.

— Із землі, звичайно.

— Де ця земля?

— Байдуже. Будь-яка точка земної кулі… Хоч би в центрі Берліна. Та я не запропоную. Я не вірю, щоб золото збагатило вас, мене, всіх Фріців, Міхелів… Далебі, ми станемо ще бідніші… Одна тільки людина, — він повернув до Хлинова сивоволосу лев’ячу голову, — ваш співвітчизник, запропонував добре використати золото… Ви розумієте?

Хлинов усміхнувся, кивнув.

— Професоре, я звик слухати вас серйозно, — сказав Вольф.

— Я постараюся бути серйозним. Ось у них у Москві взимку морози досягають тридцяти градусів нижче нуля, вода, вихлюпнута з третього поверху, падає на тротуар кульками льоду. Земля мчить у міжпланетному просторі десять — п’ятнадцять мільярдів років. Вона мала за цей термін охолонути, чорт забирай? Я стверджую — земля давним-давно охолола, віддала випромінюванням усе своє тепло міжпланетному просторові. Ви запитаєте: а вулкани, розплавлена лава, гарячі гейзери? Між твердою, яку слабо нагріває сонце, земною корою і всією масою землі залягає пояс розплавлених металів, так званий Олівіновий пояс. Він походить од безперервного атомного розпаду основної маси землі. Ця основна маса являє собою прошарок температури міжпланетного простору, тобто в ньому двісті сімдесят три градуси нижче нуля. Продукти розпаду — Олівіновий пояс — не що інше, як рідкий стан олівінових порід, ртуті і золота. І вони залягають, за багатьма даними, не так уже й глибоко: від п’ятнадцяти до трьох тисяч метрів глибини. Можна в центрі Берліна пробити шахту, і розплавлене золото само рине, як нафта, з глибини Олівінового пояса…

— Логічно, принадно, але неймовірно, — після мовчання проказав Вольф. — Пробити сучасними знаряддями шахту такої глибини — неможливо…

Хлинов поклав трубку на розгорнутий аркуш «Л’Ентрансижан».

— Професоре, цей знімок нагадав мені розмову на аероплані, коли я летів до Берліна. Завдання пробитися до елементів земного центру, що розпадаються, не таке вже неймовірне.

— Яке це має відношення до розрізаних французів? — спитав професор, знову розкурюючи сигару.