Читати книгу - "Тихий Дін"

в рожево-смаглявому ‘обличчі дитини своє і відходив так само непевний, як і перше. Темоноруся-вий, майже чорний був і Степан,—як дізнатися, чию кров

т

жене серце по блакитній мережі жил, що просвічує під шкірою дитини? Часом йому здавалось, що дочка скидається на нього, іноді до болю нагадувала вона Степана. До неї нічого не почував Григорій, хіба що неприязнь за ті хвилини, що пережив, коли віз із степу Оксану, що корчилася в пологах. Раз якось (Оксана варила в кухні) вийняв дочку з колиски і, міняючи мокру пелюшку, відчув гостре щипливе хвилювання. Крадькома нахилився, потиснув зубами червоний відтобурчений палець на нозі.

Батько безжалісно кольнув тую болячку, і Григорій, склавши на луці долоні, глухо відповів.:

— Хоч чия вона, а дитину не кину.

Пантелей Прокопович, не обертаючись, махнув на коней батогом.

— Наталка перевелася відтоді... Голову криво держить, наче паралик її вдарив. Жилу потрібну перерізала, от шию й кособочить.

Він помовчав. Скрипіли полози, краючи сніг, клацав підковами, засікаючись, Грицьків кінь.

— Що ж вона, як? — спитав Григорій, надто уважно видираючи з кінської гриви зіпрілий реп'ях.

— Вичуняла мов би. Сім місяців вилежала. На тройцю доходила. Піп Панкратій соборував... А потім відійшла. За тим усе краще, краще і пішла. Косу то штрикнула під серце, а рука затремтіла, мимо взяла, а до б край.

— Торкай з узгірку, — махнув Григорій батогом і, випереджаючи батька, бризкаючи в сани сніжним, з-під копит груддям, заклусував, підвівшись на стременах.

— Наталку ми візьмемо!—кричав доганяючи його Пантелей Прокопович. — Не хоче баба в своїх жити. Недавно бачив її, кликав, щоб ішла до нас.

Григорій не відповідав. До першого хутора бігли мовчки, і більш розмови про це Пантелей Прокопович не знімав.

За день зробили верст із сімдесят. Другого дня (по хатах уже 'засвітили) приїхали до слободи Манькової.

— А в якому кварталі вешенські? — спитав Пантелей Прокопович у першого стрічного.

— Держи по великій вулиці.

На кватирі, куди потрапили, стояло п'ятеро призовників з батьками, що проводжали їх.

— З яких хуторів?—звідався Пантелей Прокопович, заводячи коні під повітку.

— З Чиру, — густо відповіли з темряви.

— Аз хутора?

— З Каргіна є, з Наполова, з Лиховидова, а ви звідкіля?

— З Кукуя, — засміявся Григорій, розсідлуючи коня і мацаючи запітнілу під кульб,акою частину кінської спини.

На ранок станичний отаман Вешенської станиці Дударєв привів вешенців до лікарської комісії. Григорій побачив хуторських хлопців — однолітків; Митько Коршунов на високому ясногнідому коневі, підсідланому новесеньким чепурним сідлом, з гарним нагрудником і набраною вуздечкою, ще ранком пробіг до колодязя і, побачивши Григорія, що стояв коло воріт своєї кватирі, проскакав проз, не вітаючись, придержуючи лівою рукою збитий набакір кашкет.

В холодній кімнаті волосної управи роздягались за чергою., Навколо сновигали військові писарі й помічник пристава; в коротких лакованих чобітках дріботів проз адью-тант окружного отамана; перстень його з чорним камінцем і рожеві припухлі білки гарних чорних очей дужче відтіняли білість шкіри і аксельбантів. З кімнати прохоплювалася розмова лікарів, уривчасті зауваження.

— Шістдесят дев'ять.

— Павло Івановичу, дайте хемічного олівця, — близько, коло дверей, хрипів похмільний голос.

— Обсяг грудей... *

-4— Так, так, — яскраво виявлена спадковість...

— Сифіліс, запишіть.

— Що ти рукою закриваєшся? Не дівка.

— Ач збудований як...

— ...хуторі розсадник цієї недуги. Потрібні надзвичайні заходи. Я вже рапортував його превосходительству.

— Павло Івановичу, гляньте на цього суб'єкта. Збудований як, а!

— Мта-а-ак...

Григорій роздягався поруч з високим рудуватим хлопцем з хутора Чукаринського. З дверей вийшов писар, брижачи на спині гімнастівку, чітко сказав:

— Панфілов Севастіян, Мелехов Григорій.

— Швидше! — перелякано прошепотів сусіда Григорія, червоніючи й вивертаючи панчоху.

Григорій увійшов,ч несучи на спині сироти. Його смагляве тіло потемнішало, мінилося кольором томленого дуба. Він конфузився, дивлячись на свої ноги, густо порослі чорним волоссям. В кутку на вазі стояв голий незграбний парубок. Якийсь, з виду фельдшер, пересунувши мірку, іфикнув:

— Чотири, десять. Злазь.

Принизлива процедура огляду хвилювала Григорія. Сивий, У білому, лікар обслухав його трубкою, другий, молодший, віддирав повіки очей і дивися на язик, третій в рогових окулярах крутився ззаду, потираючи руки з закоченими по лі-кОть рукавами. '

— На вагу. !

Григорій ступив на рубчату холодну плятформу.

— П'ять, шість з Половиною,—клацнувши металевою навіскою, визначив вагар.

— Що за чорт, не дуже високий... — замуркотів сивий лікар, за руку повертаючи Григорія кругом.

— Ди-и-вно!—заїкаючись, заглитнувся другий, молодший.