Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Перепрошую, шановний Уно, — кахикнула одна з постатей, здіймаючи залізну рукавичку, — але далі розпочинається територія Комуни Зоряних Баронів і ми не можемо пропустити вас без усного дозволу високошанованого Ваги Шасі.

— Високоповажні Барони знають, що громадський наглядач третього рівня „Безвиході” непідкупний Уно Павукоокий не ходить без діла, — пихато відповів старий. — Отож, зв‘яжіться з його високошанованістю і запропонуйте йому або самому вийти сюди, або без затримок пропустити нас до нього.

— Нас?! — здивовано пирхнула друга постать. — При всій повазі до непересічного таланту Румати Пронизливого, слава про котрого йде по всьому Арканару, ми не замовляли сьогодні ані його піднесених пісень, ані його натхнених віршів. А цих двох, — в піднятому забралі зблиснули уважні очі, — ми взагалі не знаємо.

— За те ми вашого Вагу знаємо, — не витримав церемоніальної напруги Богдан, який до того стояв трохи осторонь, намагаючись не вмішуватись у перебіг перемовин. — Добре знаємо! І він нас знає. А ще краще взнає, якщо за десять хвилин тут не буде дівчини, яку він викрав на орбітальній станції!

Уно досадливо скривився. Румата неуважно дивився убік, наче подумки складав нові вірші. Лицарі обмінялися швидкими поглядами.

— Шановний Уно Павукоокий, — мовив по тому один з них, роблячи вигляд, що не помічає Кременчука, — шановний громадський наглядачу третього рівня „Безвиході”, чи нам здалося, чи на території Комуни Вільних Лялькарів гостинно приймають осіб, що не мають жодної поваги до свободи Зоряних Баронів?

— А мені здалося, — зненацька кинув Румата, так і не повертаючи свого обличчя до лицарської варти, — а мені здалося, що хтось тут не те що забув про повагу, а просто брутально нищить свободу одного з Вільних Лялькарів.

І лише опісля цих розгніваних слів потемнілі очі місцевого менестреля обернулися до Баронів.

Чи то здалося Кременчуку, чи то насправді на обличчях, розмитих напівтемрявою забрал, майнула тінь певної розгуби, але в будь-якому разі настрій Румати був взятий до уваги. Про це свідчила хоча б тривала пауза, яку витримали Барони перед тим, як один з них відійшов трохи вбік і щось забубонів у мікрофони свого шолому, прикрашеного високим помаранчевим пір‘ям. Його товариш спитав, поклавши обидві руки на ефес важкого меча:

— Ми правильно зрозуміли шанованого Румату? Він хоче сказати, що міледі, яку його високошанованість перший барон Вага Шасі гостинно запросив на борт свого корабля є не лише членом Комуни Вільних Лялькарів, а й знаходиться у нас в гостинах не за власною волею?

Румата мовчки схилив голову. Наче молодий бичок перед кидком на тореадора.

— Тобто, шановний Румата має намір звинуватити високошанованого першого барона у викраденні людини та узурпації її особистої свободи?

„Бу-бу-бу”, — бубонів не віддалік другий вартовий. Занепокоєний Уно хотів щось сказати, але Румата зупинив його, поклавши руку на плече старого. Інша рука хлопця вже певний час лежала на ефесі шпаги. Обличчя його трохи зблідло, а великі сірі очі („Сніжанкини!” — подумав Кременчук) ледь презирливо втупились у забрало лицаря. Напруга аж задзвеніла в повітрі. Запахло явним політичним — або комунальним, з огляду на те, ще відбувалось на Арканарі — конфліктом.

За великим рахунком на всі ті інопланетні конфлікти Богданові було начхати. Але якщо він сам розпочав його, то сам має його й закінчувати, а не за спинами маскарадними ховатися. Не звик він до цього. Тим більше, що знає він, для чого Барон руки до меча свого простягнув. Не битися. Зовсім ні. Он і вогники зварювання вгорі наче очиська-фари в птахів-апаратів синяво мерехтять. А поети, на кшталт Румати, — вони завжди створіння емоційно неврівноважені. Як і деякі норовливі дівчиська.

Перед тим, як висунутись уперед, Кременчук кинув швидкий погляд на Норильцєва. Губи того стиснулись у тоненьку ниточку, а меч був вже вийнятий з піхв. Богдан сподівався, що при нагоді хлопець використає його за безпосереднім призначенням, а не так, як нещодавно на борту „Софії”.

— Вже минуло п‘ять хвилин, — намагаючись бути спокійним, мовив капітан до Барона. — Час спливає і якщо…

Вгорі щось загуркотіло і цей гуркіт швидко почав набувати доволі ритмічного характеру. Богдан рвучко здійняв напружене обличчя й миттєво напружився до того ж і кожним м‘язом свого дужого тіла: п’ятірка легко озброєних чоловіків бігли на допомогу варті. Лицар, що до того бубонів у прихований мікрофон, залишив це заняття й зайняв позицію поряд зі своїм напарником. „Гуп-гуп-гуп”, — гупало по естакаді. В повітрі щось свиснуло і краєм ока Кременчук побачив, як Румата рвучко здійняв свою шпагу. Власна ж зброя Богдана лишалася поки що на поясі. Але Норильцєв вже вистрибував наперед, відбиваючи удар меча, яким один з лицарів намагався дістати арканарського менестреля. Шлях другому, який загрозливо посунув було на Кременчука, заступив старий Уно.

І розпочалось. Невідомо, впродовж якого часу їхня четвірка відбивала б атаки дружинників, озброєних короткими списами й довгими кинджалами, та підступні удари двох закутих у надійні лати Баронів, як би на допомогу Лялькарям не кинулась десяток чоловік з числа персоналу, що обслуговував верфі. А вгорі, на естакаді, вже знову чувся швидкий тупіт чиїхось підборів. Бійка миттєво набула загального масштабу і Кременчук внутрішньо згодився, що за такого запального характеру арканаріан, шпаги тим були вкрай необхідні. Але до чого тут мирні — якщо їх, звісно, не займати — земляни?

Дзвенів метал, чулися глухі вигуки, що іноді переривалися звуком падіння того чи іншого тіла. Норильцєв явно намагався прикривати Румату, хоча на практиці частіше було зовсім навпаки, а Кременчук, подумки дякуючи сороріанам за уроки фехтування, а арканаріанам — за слушну зброю, потроху пробивався нагору. Щоправда йому в цьому допомагав старий Уно, який виявився на диво вправним бійцем, але уваги на це Богдан не звертав, увесь час з вагомим відсотком жаху намагаючись не пропустити миті вибуху блакитним сяйвом клинків Баронів та очей їхніх клятих птахів. Чи зможе він захистити від їхнього гіпнотичного нападу інших учасників бійки? Саме це питання здавалось йому зараз найактуальнішим. Але Барони чомусь не вдавалися до своєї таємничої зброї. Та й птаства їхнього поки що не спостерігалось.

А Уно вже збігав по естакаді і з переможним криком вривався на гумові