Читати книгу - "Сміливий чунг"

ліній змикалися, утворюючи клин, а задні віддалялись один від одного й губилися в небесній синяві. Всі ці клини летіли один за одним і борознили майже все небо.

— Ха-хха-а! — крикнула Молода пома, здивована тим, ще бачила вперше в житті.

— Ха-кха-а! — закричали й інші чунги, які теж побачили тисячі й тисячі маленьких, ледь помітних у небесній височині, крі-рі.

А крі-рі повільно махали крилами, плавно летіли з півночі на південь і без упину кричали: «Кррр-кррр-кррр! Кррр-кррр-кррр!..»

— Кррр-кррр-кррр! Кррр-кррр-кррр! — почали підстрибувати маленькі чунги, наслідуючи крик крі-рі.

І коли з-за обрію випливло біле світило, деякі клини почали спускатися низько над лісом. Крі-рі сідали на дерева, на скелі, на землю, сідали з тихим курликанням і писком. Одні з них поправляли дзьобами пір’я на своїх крилах, другі клювали суху траву, а треті непорушно застигали, мабуть, стомлені тривалим перельотом. Вони були великі, більші, ніж та-ма, чорно-сірі й руді, з білим пір’ям на шийках та на хвостах, з довгими жовтими дзьобами. Деякі з них сіли біля самого входу в печеру. Чунги кинулись їх ловити і були вкрай здивовані: крі-рі зовсім їх не боялись. Певно, вони летіли з таких країв, де не було ні чунгів, ні інших тварин, і ніхто їх там не вбивав і не їв.

У той день чунгам не треба було викопувати корені та цибулини або шукати якусь іншу поживу. Крі-рі сідали їм просто на голови, і чунгам лишалося тільки ловити їх і їсти. Маленьким чунгам дуже сподобалось пір’я з білими плямами; вони збирали його й ховали в найтемніших кутках печери. Молода пома почала оббирати м’які пушинки, що поналипали на її закривавлені пальці й губи, й чіпляти їх собі на груди, стегна й живіт.

Крі-рі цілими табунами сідали ще багато днів, і чунги були цим дуже вдоволені. Вони майже не виходили з печери, а проте їжі мали вдоволь. Маленьким чунгам набридло ловити крі-рі та бавитись їхнім пір’ям, і вони знову почали гратися на старому дуплястому дереві, яке закривало щілину в скелі. «Кух-кух-кух!» озивалось дерево під ударами їхніх камінців, і обидва весело повторювали:

— Кух-кух-кух!

Потім близнята почали вдаряти по стовбурові не камінцями, а гілками. Від цього вони діставали ще більше задоволення, оскільки могли вдаряти дужче, і звук виходив якимсь особливим. А то одного разу котрийсь із них знайшов довгу, рівну, дуже суху гілляку й почав ударяти нею по стовбуру. Другий, що стояв по той бік дерева, схопив гілляку за кінець і потяг до себе. Гілляка сковзнула по оголеному, висхлому стовбуру, і від її тертя об дерево подулося виразне: «Скрррипп!» Перший близнюк гнівно смикнув гілляку до себе. Гілляка знову сковзнула по стовбуру, і знову почулося: «Скрррипп!» Цей звук одразу привернув увагу й викликав зацікавлення в обох близнят. І точнісінько, як перед тим, коли вони намагались відібрати гілляку один у одного, маленькі чунги почали — тепер уже ритмічно — терти нею по стовбуру, щоб знову почути дивне скрипіння. Потрапивши в жолобинку між двома наростами на стовбурі, гілляка ковзала весь час по одному й тому самому місці й приспівувала: «Скрррипп-скрррипп-скрррип!»

Гра цілком захопила маленьких чунгів, вони почали трохи швидше терти гіллякою по стовбуру.

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха! — радісно схлипували вони дедалі частіше в лад ритмічному тертю гілляки, а стовбур відповідав їм: «Скрррипп-скрррипп-скрррипп!»

Вони вже настільки захопилися грою й так швидко терли гіллякою, що скрипіння злилося в суцільний звук.

Присівши біля них на осонні, дорослі чунги дивилися на їх гру і байдуже слухали їхнє швидке схлипування. Одна пома чухала спину старому чунгові, який уже так схуд, що у нього повипиналися всі ребра, а живіт страшенно роздувся. Молода пома бавилася пушинками, що поприлипали до її тіла: вона легенько дмухала на них, і вони літали над нею в повітрі. Сміливий ліниво й поважно мружився. Голобедрий знайшов і тепер зацікавлено розглядав довгастий кремінь, із справжнім вістрям, до того ж, ще й плоский з обох боків. Краї цього кременю були такі гострі, що Голобедрий, схопивши його, ненароком навіть порізав пальці, і тепер на них засохла кров. Йому вже не раз доводилось поранити чи порізати руку або ногу, але він завжди більше звертав увагу на біль, ніж на саму рану. Але цей поріз видався йому якимось особливим і незвичайним. Він не знав, що каменем можна так легко порізати пальці, ледве доторкнувшись до нього… Тепер він крутив кремінь у руці значно обережніше, намагаючись не натиснути на його гострі краї, бо камінь знову міг його порізати. О, таким каменем можна вбити тварину значно легше. Точнісінько так, як загостреною ломакою…

Раптом вся група здригнулася від несподіваного крику. Крикнула Молода пома, яка весь час стежила за маленькими чунгами. Захопившись грою, обоє близнят з шаленою швидкістю терли гіллякою по стовбуру, і з того місця, де вона найбільше торкалася дерева, мов з вогнища, тоненькою цівкою вився дим. Побачивши цей дим, Молода пома скрикнула з несподіванки, а решта чунгів заревла в один голос і злякано посхоплювалася з місць. Від цього реву близнята опам’яталися, кинули гілляку й підбігли до Брунатної поми, ніби рятуючись від якоїсь небезпеки.

«Вогонь, вогонь!» — така була перша думка у Сміливого й Голобедрого, у Брунатної поми і в усіх інших чунгів. Але звідки взявся цей вогонь? Небо було чисте і ясне, біле світило спокійно сяяло в ньому, не чути було й ніякого гуркоту. А малі чунги гралися не з камінням, а з деревом… До того ж, ніхто не бачив ніяких іскор, а тільки дим, що маленькими цівочками вився у повітрі…

Усі мерщій підбігли до дерева. Сміливий схопив гілляку й підняв її, але раптом кинув і почав хукати на долоні; очі в нього розширилися від несподіванки: гілляка посередині була така гаряча, що він обпік собі пальці. Скрикнули від болю й Молода пома та Голобедрий чунг, що майже одночасно торкнулися пальцями того місця, яким гілляка терлася об стовбур і де було помітне обвуглення та звідки вився димок: від швидкого тертя сухої гілляки об сухий стовбур виник вогонь, але такий слабенький,