Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

— Ніщо не зникає безслідно.

— Таке життя.

— Жили люди і житимуть…

— А ти помреш!

— Так, про це страшно подумати. Тебе не стане, а все залишиться. Комусь отак заходитиме й сходитиме сонце, вітер гнатиме по небу хмари, квіти квітнути-муть і шумітимуть трави, а ти нічого не чутимеш — шикнеш, щезнеш… Бр… Страшно!..

— Нічого страшного нема. Ще Епікур сказав: найстрашніше зло — смерть, не має до нас ніякого стосунку, бо, коли ми існуємо, смерть ще не присутня; а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо. Таким чином, смерть не має стосунку ні до сущих, ні до померлих, оскільки для одних вона не існує, а інші вже не існують.

— Епікур мудріший за тебе. Та цікаво було б подивитися на тебе, якби сказали: завтра ти вріжеш дуба.

— Природною смертю?

— Хай і природною.

— Коли людина помирає природно — нічого дивного і страшного немає. Так воно й мусить бути. Прикро, безглуздо, коли її вбивають. Убивають на війні.

— У світі й зараз тривожно. І зараз когось убивають, важко повірити.

— Після другої світової на земній кулі ще жодного дня не минуло, щоб не лунали постріли. То в одному куточку планети, то в іншому.

— Кібернетики підрахували: приблизно в чотирнадцяти тисячах п’ятисот тридцяти знаних війнах наклало головами близько трьох мільярдів шестисот сорока мільйонів чоловік.

— А як спалахне світова ядерна?

— Це неможливо!

— Все можливо. Земна куля вже зараз — пороховий погріб.

— Люди не допустять, щоб цей погріб вибухнув.

— Не допустять повторення Помпеї.

— А мо’, вони жадають її? Бо навіщо б кували мечі…

— Жадають президенти, банкіри, а не люди.

— І не Помпея мусить лякати. Помпея — мить, жахлива, але мить, секунда, якщо це ядерна помпея. Жахливіші наслідки, оскільки не всіх вона за ту мить накриє попелом і вогненною лавою. Хтось десь зостанеться. Зостанеться не жити — страждати. Почнеться виродження, поступове вимирання…

— Ні! Цього не трапиться! Люди не допустять війни!

— А президенти?

— Одним з них стане Аргат. Він умовить своїх світових колег ніколи не воювати.

— Коли, вмовиш?

— Я їм голови поскручую, якщо не послухають.

— Здолаєш?

— Покличу на поміч Розбишаку, Мусіка, Гарбузика, Бриля…

— Не забудь розіслати запрошення.

Сім’я наша студентська. Скільки пережито за ці роки! Були свята, були будні. Тут, у колективі молодому, юність розцвіла, тут ми пізнали перші радощі й розчарування, вперше віч-на-віч зіткнулися з бар’єром, за яким починається громадянська зрілість, за яким відкривається поле, де кожен сам собі і орач, і сіяч, і жнець. Усвідомлюючи скору розлуку, хочеш зупинити час, щоб і надалі жити разом, здружено, єдиним гуртом.

Обіцяємо листуватися, часто, принаймні щороку, зустрічатися.

Та чи можливо це?

Можливо, та нездійсненно!

Прогуркотів у небі літак.

Дивлюся вгору. Таке високе небо, такий широкий світ і така маленька людина порівняно з простором. Чому ж їй здається, що тісно на землі?

— Гей, мрійнику, — каже Гайдук, підходячи до мене. — Куди дивишся?

— В обрії, — відповідаю.

— Що виглядаєш?

— Долю.

— В образі?..

Він, гемонський, назвав ім’я, від якого мені стало чаче на Великдень.

Та я перевів мову на Варю. Здається, між нею і Віталієм пробіг чорний кіт. Вона не пише ні йому, ні мені.

Чи не закохалася?

От ми й п’ятикурсники!

Страшне і радісне останнє слово. Страшне, як сказав би Віталій Гайдук, бо страшно, а радісне, бо радісно.

Зустрів на бульварі білочубого сябра — Михася Бриля. По-братськи обнявшись, попрямували до університету.

Налетіли дівчата. Сміх, гамір.

— А ти погарнішала.

— Ти змужнів. — Які новини?

— Ляля Сімороз вийшла заміж.

— За кого?

— Художника якогось підчепила. Ой, дівчатка, такого старого!

— Зате з квартирою, машиною…

— Ну, знаєте, я не проміняла б молодості на машину.

— Дивлячись яка молодість.

— Молодість — вона молодість. їй нема ціни.

— Зате машини тепер у ціні.

— Та ну вас!

Вітер гуляє в розбуджених душах, щебіт лунає — дзвінкий, багатоголосий.

Першу лекцію читав Сергій Михайлович Береговий. Його слово було не просто словом. Говорив він урочисто, святково, ніби ми вже прощалися з вузом. І сам був урочистий, схвильований. Блищали молодечо очі (чи не себе бачив у нас?), зривався голос (чи не від заздрощів: ми йдемо в світ, а він лишається на тій же кафедрі, в тому ж вузі, що й п’ять, десять років тому?), мов німб, сяяла сивина на його високочолій голові.

На фронті Береговий був політруком. І чомусь подумалось, що, може, так або схвильованіше він закликав бійців виконати свій святий обов’язок у бою. Ціною крові, ціною можливих жертв, але не посоромити честі Батьківщини, рідної землі… Хтось, може, слухав його востаннє, комусь його слово вчувалося в передсмертному крику «ура», а хтось, може, й зараз десь розповідає своїм онукам, як молодий — майже хлопчисько — політрук піднімав їх в атаку і як вони — батьки