Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

божевільна! — зневажливо вигукує Гельсінгфорс. — Перестаньте мене облизувати, прибережіть свої телячі ніжності для себе. Я їх терпіти не можу. Я вже не раз вам про це казала. — І, скидаючи з себе ліфчик, різко промовляє: — Штани!

Цієї миті я відвертаюсь і дивлюся на вогонь у каміні. Мабуть, Одрі завагалася, бо Гельсінгфорс нетерпляче повторює свій наказ. Від штанів справа перейшла, очевидно, до трусиків, бо я чую, як Гельсінгфорс каже із сарказмом:

— Легше! Нащо рвати їх?! Ніхто ж не повірить, що мене хтось хотів зґвалтувати!

Тиша. Рипить підлога. Мабуть, Гельсінгфорс підвелась.

— Піду поплаваю, — каже вона трохи бундючно, так ніби йдеться про важливу подію, про яку неодмінно має знати весь світ. — Одрі, дайте Мартінеллі секундомір. А самі вдягніться й приготуйте для мене чай.

Одрі не подає мені секундоміра в руки. Вона кладе його на стіл і колючим поглядом дивиться на мене.

Коли я заходжу до зали з басейном, Гельсінгфорс, гола, схожа на статую, стоїть на бортику й показує мені, щоб я став праворуч від неї. Мені спадає на думку, що вона, мабуть, одноока, бо її ліву щоку постійно прикриває густе волосся. Але цієї миті вона закидає його назад, і тепер я бачу і її ліве око, чорне й блискуче, анітрохи не лагідніше за праве.

За моїм знаком Гельсінгфорс, наче викинута з катапульти, стрибає у воду, я вмикаю секундомір і дивлюся на неї. Ця жінка — чудова спортсменка. Вона пливе так швидко, що перед її обличчям у воді утворюється своєрідна западина, тож їй не конче повертати голову набік. Але особливо мене вражає її велетенський зріст (заввишки вона, певне, з метр дев’яносто) і м’язи — хоч їх у воді й не видно, все свідчить про неабияку силу цієї жінки. Я стежу за рухами Гельсінгфорс і міркую про те, що коли панівна роль у нашому суспільстві залишиться за жінкою, то, цілком можливо, спорт, який вона візьме собі на озброєння, через кілька поколінь змінить будову її тіла і, з огляду на зріст, вагу та м’язи, зробить її головою сім’ї — якщо сім’я, звісно, ще існуватиме.

Гельсінгфорс сказала мені, що збирається проплисти з кінця в кінець басейну вісім разів. Як тільки вона завершує цю дистанцію і торкається пальцями кахляної мозаїки, я зупиняю секундомір. Гельсінгфорс незадоволена своїм часом, звинувачує мене в тому, що я погано його засік, і, насупивши брови, виходить з води. З неї стікають патьоки, вона бере два рушники, один із них кидає мені й, не дивлячись на мене, сухо каже:

— Витріть мені спину.

Хвилю повагавшись, я підкоряюсь. Якщо мені й доведеться вступити з нею в сутичку, то тільки не через таку дрібницю. А вона, судячи з усього, гадає, що їй усе дозволено. Невже завдяки її мільйонам? А може, завдяки оцій могутній постаті, якої я тепер торкаюся пальцями (мої очі ледве сягають їй до лопаток) і яка здається мені жахливою — адже Гельсінгфорс, я знаю, не завагається скористатися своєю фізичною міццю проти мене. Передусім я вирішую приховати від неї страх, який вона в мене вселяє. Але згодом переконуюсь, що це моє рішення не зовсім слушне. Гельсінгфорс притаманний інстинкт, який допомагає жінкам стримувати себе перед силою чоловіка, з яким вони ходять на прогулянки, щоб не розбудити в ньому звіра.

Орудуючи рушником, я з подивом помічаю, що мені вже трохи аж подобається витирати цю статую. Шкіра в неї така гладенька, форми такі гарні, дарма що могутні, такі надзвичайно жіночні, що я не поспішаю завершувати свою роботу. Дивна річ, але ні жорстокість Гельсінгфорс, ні її величезна постать не викликають у мене ніяковості.

— Досить, — каже Гельсінгфорс і, не обертаючись, простягає руку по рушник, а потім накидає його собі на плечі. Тоді нахиляється й витирає волосся другим рушником. Я відвертаюся від неї і відходжу на кілька кроків.

— Мартінеллі, — каже вона, — як я вам?

Я дивлюсь на неї. Вона стоїть у тій самій дивній позі, на яку я вже звертав увагу: тулуб передом до мене, голова на три чверті повернута вбік і обоє очей косують у мій бік.

— Ви хочете сказати, фізично?

— Так.

Мене вже ніщо не дивує. Я витирав її після басейну, а тепер став для неї дзеркалом. Я міряю поглядом цього велетенського Нарциса з ніг до голови й кажу:

— Виняткова.

— Як це виняткова?

— Зростом, вродою і пропорціями.

Вона недовірливо зводить на мене очі.

— Чому ви надумали ганити мої пропорції?

— А я їх зовсім не ганю.

— Тоді чим же вони виняткові?

— У вас об’єм таза менший за об’єм грудей.

— Докторе, не говоріть зі мною якоюсь тарабарською мовою. Скажіть це по-людському.

— У вас плечі ширші за клуби.

— І в цьому їхня винятковість?

— У жінки — так.

Гельсінгфорс насуплює брови. Потім знову зводить на мене гордовитий погляд і спокійно каже:

— Докторе, ви відстали від життя. Нині традиційні уявлення про мужність і жіночність зовсім змінилися.

Он воно що! Невже я цього таки не знав? А скільки ж часу мені це втовкмачували! Як я міг забути нове євангеліє! Хіба все це не очевидно? Вже нема хромосомів! Ні яєчника, ні зародкових клітин, ні гормонної секреції! І звісно, жіночого лона! Не стало персів, вагітності й годування материнським молоком! Уже нема й різниці в сердечних ритмах! Цікаво, коли я дозволю собі сказати, що лобковий волосяний покрив у цієї вродливої жінки-атлета має вигляд класичного трикутника, а не ромба, як у мене, то в яких гріхах, у якому ухильництві вона мене звинуватить?

Я вдаюсь до зброї слабких: мовчу. «Жіночий» привілей на останнє слово я залишаю за Гельсінгфорс.