Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

не трудіться, послухайте краще мене. Нічого страшного не сталося. На астроплан накинулася якась потвора. Ні, не така, як ми бачили раніше, а іншого виду, проте аж ніяк не привабливішого. Через те що тварина намагалася пошкодити корабель, мені довелося вжити своїх заходів, зробити два вибухи, щоб одігнати її. Але я не врахував, що тими ж таки вибухами я викличу вас. Мені й на думку цього не спало. А де ж Галя? Чому вона залишилася назовні?

Ван Лун і Сокіл перезирнулися. А тоді Ван Лун щось сказав. Сокіл кивнув головою і почав знімати шолом. Між тим Ван Лун, не гаючи ні хвилини, повернувся і вийшов з каюти, старанно зачинивши за собою двері.

— Та що ж трапилося? — вже стурбовано спитав знову Риндін. — Де Галя? Вадиме, в чому річ? І куди пішов Ван Лун?

Сокіл зняв, нарешті, шолом. Його кучеряве волосся було скуйовджене і вогке. Він протер окуляри, дещо розгублено кашлянув і нервово пригладив волосся.

— Досить приготувань, Вадиме! Що сталося? — наполегливо зажадав пояснень Риндін.

— Миколо Петровичу, ми дуже поспішали, почувши ваш виклик. Звісно, ми найменшого уявлення не мали, що тут трапилося, думали, що ви в небезпеці. — Очевидно, Соколу було трудно сказати найголовніше, він м’явся і надто докладно пояснював. — Бігли дуже швидко. Там, знаєте, скелі, велике каміння, і коріння переплелося, чіпляється за ноги… і де-не-де ще слизько від тієї зливи…

— Та не тягніть, Вадиме! Говоріть коротко й ясно!

— Схил спускався дуже круто, Миколо Петровичу. Галя бігла слідом за Ван Луном, передо мною. І зненацька вона впала — мабуть, спіткнулася. Саме на цьому крутому місці. І покотилася прямо вниз, до астроплана. Я бачив, як вона впала і покотилася… а коли ми з Ван Луном збігли вниз, то її вже там не було…

— Далі?

— Ми вирішили спочатку довідатися, що трапилося з вами, чи не потрібна вам негайна допомога… адже ми чули ваші тривожні сигнали, Миколо Петровичу, ми не знали, що ці вибухи сталися з іншої причини! А зараз Ван Лун пішов шукати Галю. Він знайде її, Миколо Петровичу, ви не турбуйтеся, все буде гаразд! Просто, ми надто поспішали сюди. Можливо, Галя, впавши, трохи забилася і знепритомніла… і я сам тепер хочу піти допомогти Ван Луну розшукувати її. Ми так з ним і домовилися, що я розповім вам і піду.

Микола Петрович не став більше затримувати Сокола. Та й про що ще можна було запитувати? Вадим помітно хвилювався й сам. Одягаючи знову шолом, він нервувався, робив невірні рухи…

Вадим Сокіл поквапливо вийшов. Микола Петрович, залишившись наодинці, спробував розібратися в тому, що трапилося. Певна річ, треба було поспішати. Якщо дівчина під час падіння пошкодила шолом, якщо в його органічному склі утворився отвір, щілина або тріщина, — це могло закінчитися погано. Галі доведеться дихати повітрям Венери, перенасиченим вуглекислотою… адже кисень з шолома тоді буде виходити назовні… і через п’ятнадцять хвилин — асфіксія!

Риндін важко опустився в крісло. Він відчув досадну кволість. Скільки неприємностей за такий короткий час! Кожна година перебування на Венері приносила нові й нові ускладнення, — починаючи з самого спуску на її поверхню. Треба берегтися на кожному кроці, життя на чужій планеті сповнене несподіваних небезпек, які не можна передбачити…

Вадим Сокіл, тільки вийшовши з корабля, за його екрануючи металічні стінки, почув голос Ван Луна, який повторював:

— Галю! Де ви? Відгукніться! Галю!..

Але все навколо мовчало. Було чути лише, як шелестіло червоне листя на деревах, та дзижчали, посвистували і стрекотіли міріади комах. Чому мовчить Галя Рижко?

— Галю! Відгукніться! — лунав у шоломі Сокола голос Ван Луна. Здавалося, він долинав зліва. Вадим зробив кілька кроків у цьому напрямі — і зразу ж таки збагнув: та не можна ж орієнтуватися в такий спосіб! Адже ж він чує голос Ван Луна з репродуктора гучномовного телефону. Куди б він не повернув, голос буде чутний так само добре. Тому Сокіл гукнув:

— Ван, я вийшов! Де знайти вас?

— Не мене, Галю треба шукати, — пролунала відповідь. — Мене не треба знаходити, я тут.

Справді, з-за великої папороті з’явилася висока постать Ван Луна.

— Не знайшли ще? — коротко спитав Сокіл.

— Ні, — похмуро відповів Ван Лун. — Будемо шукати всюди. Тепер удвох. Вважаю, вже знаю місце, де вона впала.

— Яким чином?

— Поламана папороть, — усе так само коротко пояснив Ван Лун. — Ідіть, побачите самі.

Це місце було всього в кількох десятках кроків. Поламане і зім’яте листя папороті стверджувало припущення Ван Луна: Галя котилася вниз схилом міжгір’я, потім, падаючи з плескатої скелі, важко впала на папороть. Густе листя пом’якшило удар. Проте де ж вона? Чому її ніде не видно?

— Якщо вона впала тут, забилася, знепритомніла, тоді, гадаю, лишалася б лежати, — міркував уголос Ван Лун. — Але її тут немає… Значить, вважаю, вона не забилася, не знепритомніла. Вона підвелася і кудись пішла. Куди? Чому не до астроплана? Чому в інший бік?

Він уважно оглядав поламані і прим’яті рослини, які красномовно розповідали досвідченому мисливцеві про те, що відбувалося тут.

— Галя пішла сюди!

Ван Лун рушив уздовж схилу, пильно вдивляючись у найменші сліди і не обминаючи жодного сантиметра без вивчення.

— Тут Галя відступала спиною вперед… бачите, сліди? Вони наче обернені до нас. Втім, сліди носків глибше вдавлені. Відбитки каблуків — менше. Чому вона йшла спиною вперед? — Ван Лун вимовляв Ці короткі уривчасті фрази немовби думаючи вголос. Його зіркі очі промацували кожну рослину. — Тепер вона вже побігла. Відбитки ніг на більшій відстані. Глибоко вдавлені. Вона бігла. Ясно: грунт м’який, видно добре. Чому бігла від астроплана, а не до нього? От сюди, за кущі бігла… Стривайте, а це що?

Ван Лун спинився, вражений. Не менш здивований був і Сокіл, який