Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

і не слухав оповідача, а витав думкою десь-інде.

— Ходімо подивимось, як павуки ловлять мошкару! — запропонував П’ятий. — Десь тут я був назнав латочку вики. Сюди, сюди!

Спокійно примовляючи, він повів Чашечку на край улоговини. Ліщина тільки повернув голову, щоб запам’ятати, куди вони пішли, а Кульбаба завагався, продовжувати розповідь чи ні.

— Давай далі! — кинув Кучма. — І гляди, нічого не пропускай!

— Мабуть, оповідачі тут багато попропускали, якщо взагалі можливо знати, як це все було, — заговорив знову Кульбаба. — Адже хто може стверджувати, що діється в тому краї, куди Ель-аграйра подався з власної волі й куди ми підемо супроти нашої волі? Але як мені розповідали, так і я кажу: як тільки вони збагнули, що Чорний Кріль поруч, то дременули в тунель, бо й тікати, власне, було більш нікуди. Так, Ель-аграйра з Трусь-трусем утекли від Чорного Кроля, хоч свідомо прийшли до нього і все залежало від цієї зустрічі. Вони вчинили так, як і всі ми чинимо, коли злякаємось, і прибігли, звісно ж, у велику кам’яну залу. Тут усе було кам’яне — Чорний Кріль своїми кігтями вирив собі нору в тілі гори.

І знов же перед ними сидів, чекаючи на них, той, від кого вони тікали. В залі були ще й інші тіні, що не виказували себе ні звуком, ні запахом. Ви ж знаєте, в Чорного Кроля є своя Оусла.

Чорний Кріль заговорив — голосом води, що лунко падає з висоти в темні підземні озера.

«Ель-аграйро, нащо прийшов ти сюди?»

«Я прийшов заради мого народу», — прошепотів Ель-аграйра.

Чорний Кріль пахнув чистотою вибілених за рік кісток, і в пітьмі його очі жевріли червоним вогнем, що не дає світла.

«Ти чужий тут, Ель-аграйро, — мовив Чорний Кріль. — Ти живий!»

«Мій повелителю! — відказав Ель-аграйра. — Я прийшов віддати тобі своє життя! Моє життя — за мій народ!»

Чорний Кріль випустив свої кігті.

«Торги, торги, Ель-аграйро! Не буває такого дня чи ночі, щоб кролиця не обіцяла свого життя за свій виводок або який-небудь чесний ватажок Оусли не просився віддати своє життя за порятунок Головного Кроля. Іноді жертва приймається, іноді — ні. Але тут не може бути ніякого торгу, бо діється те, що має бути».

Ель-аграйра мовчав. Він думав: «Може, я обманом змушу його взяти моє життя? І він дотримає обіцянки, як дотримав слова принц Райдуга».

«Ти мій гість, Ель-аграйро, — мовив Чорний Кріль. — Живи у моїй норі скільки хочеш. Спи тут. Ти можеш і підкріпитися тут — мало хто може похвалитися тим, що обідав у мене. Дайте йому їсти!» — звелів він своїй Оуслі.

«Спасибі, мій повелителю, ми не хочемо їсти!» — запевнив господаря Ель-аграйра, бо знав: якщо він скуштує їхньої страви, їм відкриються його потаємні думки.

«Ну, тоді ми тебе хоч розважимо, — сказав Чорний Кріль. — Будь як удома, Ель-аграйро, сідай зручніше! Давай зіграємо в чіт і лишку!»

«Гаразд, — погодився Ель-аграйра, — і якщо я виграю, мій повелителю, то, може, ви зволите забрати моє життя за добробут мого народу?»

«Я згоден, — мовив Чорний Кріль. — Але якщо я виграю, Ель-аграйро, ти віддаси мені свої вуса й хвоста».

Принесли крем’яхи, й Ель-аграйра сів у тій лункій і холодній порожнечі грати проти Чорного Кроля з Інле. Звісно, він умів грати в чіт і лишку, як і всякий кріль. Але в тому жахливому місці, відчуваючи на собі погляди Чорного Кроля та його Оусли, він розгубився. Він ще й не кинув своїх крем’яхів, а зрозумів, що Чорний Кріль знає, що гість зараз накриє лапою. Господар не поспішав аніскілечки. Він так грав, як падають сніжинки: тихо, одноманітно, аж поки Ель-аграйра відчаявся, збагнувши, що йому не виграти у Чорного Кроля.

«Ти можеш сплатити свої ставки моїй Оуслі, Ель-аграйро, — сказав Чорний Кріль, — і вони покажуть тобі нору, де спати. Я повернуся завтра і, якщо ти ще будеш тут, побачуся з тобою. Але ти можеш піти собі, коли забажаєш».

Тоді Оусла взяла Ель-аграйру з собою, відрізала йому хвоста й повисмикувала вуса. Коли він прийшов до тями, то побачив, що лежить разом із Трусь-трусем у холодній кам’яній норі, з якої можна вийти на схил гори.

«Ой, володарю, що ж ти тепер робитимеш? — забідкався Трусь-трусь. — Ради Фрітха, ходімо геть! Я проведу тебе крізь пітьму».

«Нікуди я звідси не піду! — твердо відповів Ель-аграйра. Він усе ще сподівався якось добитися свого від Чорного Кроля й не сумнівався, що на то їх і поселили в такій відкритій норі, щоб вони спокусились і втекли. — Ні, не піду! Вуса й хвоста я можу замінити іван-чаєм та ломиносом. Піди, Трусь-трусю, та принеси мені те й те, але гляди вернися до завтрашнього вечора! І, якщо зможеш, принеси щось попоїсти».

Трусь-трусь пішов по роздобутки, а Ель-аграйра зостався на самоті. Він майже не спав — почасти від болю, почасти від страху, що ні на мить не відпускав його, а найбільше від того, що все думав, якими б хитрощами таки добитися свого. Наступного дня повернувся Трусь-трусь із кількома шматочками брукви, а коли Ель-аграйра попоїв, вірний друг допоміг йому причепити нові, сірі хвіст і вуса, зроблені з сухого ломиносу та жовтозілля. Увечері Ель-аграйра, мовби нічого й не сталось, знову пішов до Чорного Кроля.

«Що ж, Ель-аграйро, — сказав Чорний Кріль, — моя нора не дуже зручна, але сподіваюсь, ти все-таки там призвичаївся?»

«Так, мій повелителю! — відповів Ель-аграйра. — Я радий, що ти дозволив мені зостатися коло тебе».

«Мабуть, не будемо сьогодні грати в чіт і лишку, — мовив Чорний Кріль. — Зрозумій, Ель-аграйро, я не хочу змушувати тебе страждати. Я ж не один із Тисячі! Повторюю: ти можеш гостювати собі чи піти геть, як побажаєш. Але якщо ти лишаєшся, то, може, послухаєш мою казку? А тоді, якщо схочеш, ти розкажеш