Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

тут вузол всієї проблеми, яка розділила світ Дорослості й дитинності. Та що я наполягаю! Ось залишаю тобі папку з копіями кількох звернень людини кінця двадцятого віку...

— Що за звернення?

— Листи до Об’єднаних Націй, до людей доброї волі, до ентузіастів. Практично майже ніхто не звернув тоді уваги на ці заклики й застереження. Я розшукав химерні писання в архіві Інформу. Вони підтвердили для нашої групи, що необхідність парадоксальних дій прекрасно розуміли люди в кожному віці. Прочитай ці фрагменти, батьку, дуже прошу тебе! Завтра вранці ми поговоримо востаннє...

— Востаннє? Це шантаж?

— О ні! Констатація того, що має відбутися. Не смію затримувати тебе. Піду погуляю на Чорногорі. До ранку, татку...

Луна з іншого віку

За відчиненим вікном — зоряний шлях. Світила великі, теплі, таємничі. Іскриться в променях місяця водоспад. Речислав, вдихнувши ще раз запашне повітря Верховини, з жалем одійшов до свого спартанського ліжка. Приліг на ньому, ввімкнувши нічний світильник. Зрештою, треба ж познайомитися з химерними записами двадцятого віку, якщо син так наполягає. Що він розшукав настільки інтригуюче, аби з цим знайомитися так нагально? Бідний мій хлопчику! Ти просто потрапив у полон до барвистої казки. Всіх пас у дитинстві переслідує жадоба казковості. Хіба не тому легенди і казки, міфи та билиці переживають понад віками? А втім... може, тому що в них приховано якесь втаємничене зерня нерозгаданого знання? Хм, ти вже шукаєш виправдання для синового захоплення! А якщо глянути тверезо, то слід би запитати всіх оцих юних «революціонерів»: якого вам дідька треба? Дорослі зробили для дітей все що можна і навіть більше. Створено десятки Дитячих Республік з повним самоврядуванням. Свої школи, академії, інститути, експериментальні лабораторії. Можливість самостійного вибору у мистецтві, наукових розробках, у літературі, телепередачах. Бажаєш — ставай апологетом модерних пісень і ритмів, маєш охоту — насолоджуйся класикою! Не три напрямки, як у казках, а десятки, сотні. А їм, розбишакам, і цього мало, жадають взагалі переорієнтувати гнозис, мистецтво, науку в ключі дитинності. Ха-ха-ха! Ну й диваки! «Будьте як діти!» Хіба Учитель Нового Завіту мав на увазі інверсію всього потоку життя, орієнтуючись на дитячу психіку. А втім, одну хвилинку. Треба поглянути на першотекст.

Речислав натиснув кілька клавішів на міні-комп’ютері. Тихо замовив:

— Новий Завіт. Євангеліє від Матвія. Речення, що стосуються пріоритету дитини.

Над ліжком зажеврів екран. Попливли сяючі рядки євангельського тексту: «...правдиво кажу вам, якщо не змінитесь і не станете дітьми, не ввійдете в Царство Небесне.

Отже, хто применшиться, як це дитя, той і більший в Царстві Небесному.

І хто прийме одне таке дитя в Ім’я Моє, той Мене приймає...»

Гм. Досить категорично сказано. Навіть осягнення ступеня космічного (небесного) життя пов’язане з дитинністю. Мій розбишака підкований ґрунтовно. Гаразд, познайомимося з рукописами двадцятого віку.

Речислав вимкнув комп’ютер. Розкрив ветху зеленкувату папку. Пожовклий папір, машинописний текст минулого століття. Тепер такого примітиву нема. Кілька праць, сколотих іржавими скріпками. На першій сторінці назва заголовними літерами: «МАНІФЕСТ ДІТЕЙ СВІТУ». Гм! Автор не страждає скромністю. Просто-таки виступає від мільярдів дітей. А сам, безумовно, уже достатньо зрілий тип. Можливо, якийсь параноїк? У перехідні епохи такими шизофреніками можна ріку загатити! Ну-ну — поглянемо, що він маракував, цей апологет «дитинності».

Речислав перегорнув першу сторінку. Прочитав: «ПЕРЕДМОВА». І далі:

«Багато літ я шукав смислу та критерію буття, діяльності, творчості. Як і всі ми, дорослі люди, блукав у лабіринтах історичних програм, традицій та забобонів, залишених прабатьками. Я ненавидів разом з ними, я сумував тому, що вони напоїли мене сумом, я захоплювався безконечними історичними кровопусканнями, тому що дорослі одягали ті жахи в барвисте лахміття своїх концепцій та ідей, я поклонявся фальшивим богам, бо то були боги предків, я будував неосяжну в’язницю псевдожиття, бо батьки переконували мене, що будується прекрасний, гармонійний світ, де щасливими будуть ВСІ.

Проте гармонія не приходила, щастя тануло в імлі абстракцій та нездійсненних мрій, хмари ненависті й байдужості сповивали світ. І саме буття вже здавалося диявольським спектаклем, створеним для насолоди якогось небесного, а чи підземного садиста. Бо, справді, де вихід з космічного зачарованого кола? І чому воно є, чому виникло? Чому не розпадеться? Чому Всесвіт не спалахне від вогню мук та страждань, бо, здається, й камінь мав би розтопитися від пекельного жаху так званої історії!

Зненацька мене осяяло: чому ми беремо за основу буття ДОРОСЛІ УЯВЛЕННЯ, ІДЕЇ ТА ЦІЛІ?

Адже ДІТИ — це не істоти, котрі ще не стали ДОРОСЛИМИ. ДІТИ — ЦЕ НЕЗАЛЕЖНЕ, НЕПОВТОРНЕ, ЧИСТЕ, РАДІСНЕ ЛЮДСТВО. ДІТИ — ЦЕ ПРИШЕЛЬЦІ ІЗ СВІТУ ЛЮБОВІ.

А хто такі ДОРОСЛІ?

Вони — лише СПОТВОРЕНІ ДІТИ! Не їхня в тому вина. Так сталося, що Господар Мороку напоїв їхні душі чарами й одягнув у лахміття рабів, царів, вояків, жерців, трударів, катів, ув’язнених, вождів, підлеглих. Він змусив їх грати мерзенний спектакль тисячоліть, змусив повірити в НЕОБХІДНІСТЬ ТАКОЇ ДРАМИ ВІКІВ. І дорослі — спотворені діти, — ставши холуями Темного Чаклуна, почали методично катувати своїх друзів — ДІТЕЙ, — котрі приходять невпинно на поклик муки й стогону, що потрясає Всесвіт. І, катуючи дітей, дорослі каліки формують їх «по образу й подобі своїй», щоб заглушити голос совісті, голос правічного знання Духа.

Так твориться наше, доросле, історичне, наукове, «серйозне», сповнене пихи й неймовірної гордині, ЛЮДСТВО.

Гляньмо відверто, просто правді в очі.

Діти не вбивають, не крадуть, не брешуть, не лукавлять, не ненавидять, доки їх не навчать цьому; діти не питають про віру, знання, національність, не звертають уваги на колір шкіри чи очей; діти не бояться тварин, і тварини (навіть найлютіші) не бояться дітей і не зачіпають їх! Та що про це говорити! Навіть у найжорстокішому серці ката десь жевріє іскра ніжності до дитини, бо пам’ятає його темна душа, що народжений він невинним дитям.

І сказав я сам собі: зупинись! Годі йти далі дорослою стежкою, вона веде у морок, в небуття! Гора дорослої підлості закрила від тебе ясні очі