Читати книгу - "Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук"

Рамеш закінчив читати. Ми мовчали. Та й що тут було говорити. Легенда лише підтверджувала те, про що ми здогадувались. Вона була непрямим доказом того, що ми маємо справу із своєрідними кібернетичними розвідниками, котрі тисячоліття тому дісталися Землі, Сонячної системи. Ніхто з нас не прохопився, що про існування Чінтамані нам уже дещо відомо із щоденників професора Сошенка. Цікаво, що скаже доктор Сінгх далі? Рамеш не забарився продовжити:

— І це ще далеко не все. Я наведу вам кільки фактів, які, на мою думку, почасти підтверджують прибуття якогось космічного апарата у сиву давнину на територію сучасної Південної Індії. Ваша співвітчизниця, відома дослідниця Індії Шапошникова розповідала радянським людям у своїх книгах і статтях про існування в Південній Індії храму Шіви-Натараджі в місті Чідамбарані. Він належить общині дікшітарів, які зовні різко відрізняються від населення Індії. Вони зберігають не лише легенди про те, що їх предки буцімто зійшли на Землю «з неба», а й якісь древні космічні знання і поклоняються «вищій космічній енергії». До цього часу ніхто по-справжньому не дослідив цієї общини.

— Справді, щось подібне я читав у книзі цієї авторки «Роки і дні Мадраса», — обізвався Микола Олексійович, який з великою увагою слухав Рамеша, не вимовивши досі жодного слова.

— Цього разу, коли ви будете на моїй батьківщині, нам усім доведеться працювати і в Тхумбі. Це основний ракетний полігон Індії на самісінькому краєчку Індостану. Так ось. Тут же, неподалік столиці штату Керала, знаходиться ще один «космічний храм».

— Якщо це так, то починає вимальовуватись якась система, — скубнув себе за борідку Сашко.

— Про систему тут, напевне, говорити ще рано, але все-таки у цьому щось є. Давні перекази говорять, нібито багато тисячоліть тому в цих місцях, географічне положення яких давно визнане спеціалістами особливо сприятливим для запуску космічних кораблів, з’явилися люди — світлошкірі, голубоокі. З далеких зірок принесли вони таємницю вогню і поділились нею з місцевими жителями. Згодом прилетів сам Шіва і виконав космічний танець…

— Гадати тут нічого, — дещо скептично сказав Ткачук. — Слід шукати Храм Неба. Ось вам моя рада.

Гість здивовано запитав:

— Вам відомо про існування цього храму?

Тільки-но я почав розповідати про щоденники професора Сошенка, як Рамеш, вибачившись, перебив мене:

— В такому разі ім’я доктора Крішана Прасада вам також мусить бути знайоме. Я не помилився?

— Безумовно.

Коли ж індійський гість сказав, що був учнем доктора Прасада, котрий помер дев’ять років тому, Ткачука немовби підкинуло катапультою. Він заходився виписувати немислимі віражі по кімнаті, механічним рухом поправляючи уже давненько відсутнього чуба над лобом.

Нарешті він зупинився навпроти Сінгха й, одчайдушно жестикулюючи, поставив, що називається, питання руба:

— То вся ця історія з кристалом-додекаедром не вигадка?

— Ні, не вигадка, — усміхнувся індієць. — Втім, довідався я про це зовсім недавно. А до того досліджував кристал-феномен, так би мовити, заочно.

— Цікаво, — напівжартома зауважив Микола Олексійович.

— Більш ніж цікаво, — провів рукою по бороді доктор Сінгх. — Можете уявити моє здивування й обурення, коли я несподівано побачив реліквію древніх у лабораторії Гордона Маккензі, до якого приїхав на дворічне стажування. Додекаедр, викрадений у Крішана Присада восени 1920 року, опиняється за тисячі миль від Індії. Звісна річ, я ні словом не прохопився, що мені відома історія цього кристала. І цілком слушно, бо невдовзі довідався, що лабораторія професора Маккензі лише формально належить Кембріджському університету. Справжнім її господарем є корпорація «Джейсон-електронік»…

— Чи не має вона якогось відношення до тієї фірми «Джейсон-електрік»? — поцікавився Ткачук.

— Найбезпосередніше. Так би мовити, дитя науково-технічного прогресу. Власником корпорації, яка спеціалізується на виготовленні найсучасніших комп’ютерів, оптичних та електронних систем зв’язку, є Роберт Джейсон-молодший. Дідуганові близько сімдесяти років, але ще жвавий. З військовими у нього особливо близькі стосунки.

— А не могла ця корпорація, тоді ще фірма, бути причетною до викрадення додекаедра? — висловив припущення Микола Олексійович.

— Достеменно мені відомо лише те, що Джейсон-старший свого часу доклав чимало зусиль, аби звільнити з-під арешту Стівена Меррея. Думаю, вони були зв’язані досить міцно, якщо шпигунові, незважаючи на оголошення війни, вдалося залишитися живим.

— Можна припустити, що й надалі їхні зв’язки не обірвались, — додав Ткачук. — Більш ніж очевидно, що злодієм був Меррей або хтось із його підручних. На слід додекаедра, як я розумію, міг навести лише цей негідник.

— Усе це не викликає сумнівів, проте минуло надто багато часу, і прямих доказів причетності нинішньої корпорації до крадіжки, на жаль, немає, — скрушно похитав головою доктор Сінгх.

— Наскільки я зрозумів, інтенсивні експерименти над кристалом-додекаедром почалися не так давно?

— Якщо бути точним, то півтора року тому у зв’язку з появою в пресі повідомлень про досліди радянських вчених над скіфською знахідкою. У двадцяті й тридцяті роки корпорація, тоді ще фірма, також вела роботи в цьому напрямі, проте недосконалість тогочасної апаратури не дозволила здійснити широкий фронт експериментів. І ось тепер, зацікавивши військових використанням структур, аналогічних кристалу-додекаедру, в комп’ютерній техніці та отримавши відповідні субсидії, корпорація, а точніше лабораторія оптичних інтегральних схем під керівництвом професора Гордона Маккензі розпочала всебічне і найретельїппте вивчення древньої реліквії.