Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

сам з’ясує, що саме, набагато краще, ніж ми. Тому оптимальний варіант — просто взяти паузу і вичекати.

Я пішов до професора Бейчера і розповів йому про наші успіхи, а він каже:

— Ну, от ви стверджуєте, що взаємодія нейтрон—протон не тензорна, а векторна, а всі звикли вважати, що тензорна. Де фундаментальний експеримент, який показує, що вона тензорна? Чому б вам не подивитися на ранні експерименти і не з’ясувати, що з ними не так?

Я підняв оригінальну статтю про експеримент, із якого випливало, що взаємодія нейтрон—протон тензорна, і був шокований. Я згадав, що вже читав цю статтю (у старі часи «Фізікал рев’ю» був тонший, і я прочитував весь журнал), і ще тоді мені подумалося, що крива, наведена у тексті, насправді нічого не доводить.

Розумієте, висновки цієї статті спиралися на одну-дві точки у хвості кривої даних, а існує принцип, згідно з яким крайні точки на кривій даних вважаються не дуже «якісними», бо якби вони були якісними, то давали б наступні точки і не лежали б скраю. Я збагнув, що ціла ідея тензорної взаємодії пари нейтрон—протон спирається на останню точку, яка не дуже якісна, а значить, нічого не доводить. А я ж іще тоді це помітив!

Зацікавившись цією темою, я прочитав масу статей «фахівців із бета-розпаду», у яких говорилося, що взаємодія тензорна. Я не дивився на дані експериментів, я, мов дурень, читав звіти. Якби я справді був хорошим фізиком, то ще під час Рочестерської конференції подивився б, «наскільки точно можна сказати, що виходить тензор» — це було б найрозумнішим кроком. Тоді я одразу згадав би про незадовільність доказів.

Відтоді я не звертаю жодної уваги на слова «фахівців». Усе рахую сам. Коли мені сказали, що теорія кварків — цілком адекватна річ, я покликав двох докторів наук. Фіна Раундала і Марка Кіслінгера, щоб разом ретельно перевірити все і вся — і тільки тоді погодився, що ця штука справді дає задовільні результати, а значить, це добра теорія. Я більше ніколи не зроблю цієї помилки — не довірюся думці «фахівців». Звісно, людина живе тільки раз, набиває всі можливі шишки, учиться на своїх помилках — це і є життя.

Тринадцять разів

Якось до мене прийшов викладач фізики і природничих наук із міського коледжу і попросив виступити в них. Він запропонував мені гонорар у п’ятдесят доларів, але я відповів, що не в грошах справа:

— Це ж міський коледж, так?

— Так.

Я згадав, скільки паперової тяганини доводиться відбувати, коли мова йде про державні установи, усміхнувся і кажу:

— Я охоче виступлю у вас. Але за однієї умови… — (вибираю число навмання і кажу) — …мені не доведеться підписуватися більше ніж тринадцять разів, включаючи отримання чека.

Учитель теж усміхнувся.

— Тринадцять разів?! Без проблем.

І от усе закрутилося. Спершу мені довелося підписати якийсь папірець, що я не збираюся своїм виступом у державній установі підривати основи конституційного ладу Сполучених Штатів Америки.

Це довелося підписати двічі. Потім підписую якийсь папірець в інтересах міста, уже не пригадую який. Невдовзі рахунок почав рости.

Я мав розписатися, що справді працюю професором відповідних наук в університеті, — адже мені мали заплатити за виступ муніципальні гроші, і місто хотіло пересвідчитися, що ніякий негідник у коледжі не збирається відмити ці п’ятдесят баксів через дружину або приятеля без усякої лекції. Таких речей назбиралося чимало, кількість підписів росла.

Хлопець, який спершу всміхався, тепер почав переживати, але все було в порядку. Я підписався рівно дванадцять разів. Один підпис лишився для чека, так що я спокійно виступив у коледжі.

Через кілька днів він приходить віддати мені чек і явно хвилюється. Він не може віддати мені гроші, поки я не підпишу папірець, що справді прочитав лекцію.

Я кажу:

— Якщо я підпишу цю форму, то не зможу розписатися на чеку. Але ви можете її підписати. Ви були на лекції, чому б вам не підписати її.

— Слухайте, — каже він, — вам не здається, що це не дуже розумно?

— Ні. Ми домовилися від самого початку. Тоді нам не здавалося, що справа дійде до тринадцяти, але ми домовилися, а я вважаю, що угоди треба виконувати до кінця.

— Я доклав усіх зусиль, усіх обдзвонив, — каже викладач. — Зробив усе, що від мене залежить, але мені сказали, що це неможливо — ви не зможете отримати гроші, якщо не розпишетеся в цій формі.

— Гаразд, — кажу. — Дванадцять разів я підписався, з лекцією виступив, а без цих грошей я можу обійтися.

— Але я не можу так з вами вчинити.

— Усе в порядку. Ми ж домовилися, не переживайте.

Наступного дня він мені подзвонив:

— Вони не можуть не видати вам гонорар! Гроші вже виділено і списано, вони зобов’язані вам їх віддати!

— Окей, якщо зобов’язані, хай віддають.

— Але ви маєте підписати форму.

— Я не підпишу форму!

Усе, пастка закрилася. Людина заробила гонорар, а заплатити його неможливо, бо вона не хоче розписуватися, а по статті «різне» його не спишеш.

Урешті-решт усе якось владналося. Процедура зайняла багато часу і виявилася дуже заплутаною, але тринадцятий підпис я поставив на чеку.

Фізики не пробігали?

Не знаю чому, але в поїздках я не приділяю належної уваги координатам людей, які мене запросили, — адресам чи телефонним номерам. Я розраховую, що мене зустрінуть або хтось інший знатиме, що до чого і куди їхати, якось усе владнається.

І от у 1957 році їду я на конференцію з гравітації в університет Північної Кароліни. Мене запросили яко спеціаліста в іншій сфері, щоб дізнатися, як там дивляться на гравітацію.

Я прибув на день пізніше (ніяк не встигав на початок конференції) і підійшов на стоянку таксі в аеропорту. Кажу диспетчеру:

— Мені потрібно в університет Північної Кароліни.

— Який саме? — питає диспетчер. — Університет Північної Кароліни в Рейлі чи університет Північної Кароліни в Чепел-Гіл?

Ви вже здогадалися, що я не мав жодного уявлення.

— А де вони розташовані? — питаю, сподіваючись, що десь недалеко один від одного.

— Один на північ, інший на південь, десь на однаковій відстані звідси.

У мене із собою не було нічого, що могло би підказати, який саме університет мені потрібен, та