Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

щоб Ковалишин заспокоївся і деякий час не був у загоні: ми ж готували дуже відповідальну операцію, її він міг би щось пронюхати, попередити свого шефа.

— Виходить, коли б не загибель Москальова, ми б так і не довідалися, хто шпигував у нашому загоні…

— Знайшли б! Думаєш, для чого прилетіли до нас Петрович і Сергій? Я попросив Велику землю, щоб прислали нам допомогу. Було вирішено викрасти не лише секретні документи, але й самого Ганса. Зараз у наших руках серед інших документів — особова справа Голки — Давидяка — Ковалишина з фотографією й розписками. Отак, Юрко. Все зрозумів? Ну, тоді повертайся на пост. Ми рушимо слідом…

Ковалишин із хлопцями, що ходили з ним на завдання, їв принесену на сторожовий пост кашу. Зовні він не виявляв ніякої тривоги, та й причин для цього нібито не було. Все йшло добре. Якби капітан Сіровол запідозрив що-небудь, він би не посилав його на таке відповідальне завдання. Ні, повірив, обіцяв навіть нагороду за виявлену пильність. Ганс також був прихильним до нього, все схвалив, наказав тим часом затаїтися й вислужуватися. Мовляв, потрібен будеш у майбутньому, а зараз відпочивай. Хоча який міг бути відпочинок під боком у Сіровола! Ковалишин мав намір якнайшвидше зв’язатися зі своїми й вимагати, щоб забрали його до себе. Ну їх до біса, всіх отих Гансів! Робота пекельна, а який із неї толк? Нічого вони з Бороданем не зроблять — загін весь час розростається, з’явилася нова рота з полонених. Тьху, та й годі! Треба йти до своїх. Призначать референтом есбе[2] — більше користі буде. Він же тепер краще, ніж хтось інший, може орієнтуватися в обставинах.

Все ж Ковалишина турбувало те, що групу чомусь не відвели на хутір до Сіровола, а затримали тут, на посту. Щоправда, й листоноші тут же сидять, і Художник крутиться. Спритний і кмітливий став у останній час малярчук, цієї гниди тепер гірше вогню треба стерегтися. А все-таки що сталося на хуторі, чому туди не пускають? Навіть обід сюди принесли..

“А чи не обдурив мене Сіровол? — майнула зловісна думка. — Може, послав на завдання, аби відвернути увагу? Червоного ж в природі не існує… Ні, не треба панікувати! У страха очі великі, можна дурниць наробити”. Все ж не витримав Ковалишин, спитав Коломійця:

— Хлопці, чи не чума-карантин там, на хуторі? Чому нас тут тримають?

— Такий наказ. Тобі що, наївся й лежи горічерева, загоряй.

Невдовзі всі помітили, як до поста швидко наближалися капітан і комісар. Видно, Сіровол розповідав щось надто веселе, бо обидва дружно сміялися. У Ковалишина відлягло від серця.

— Так, товариші… — підійшовши до бійців, сказав Сіровол. — Усі на місці? Наряд залишається, решта піде з нами. — І раптом, обертаючись до Ковалишина, вимовив різко: — Ковалишин, здати зброю!

Взводний схопився за автомат, явно готуючись дати чергу, але хлопці, ті самі, яких він вибирав, які ходили з ним на завдання, заломили йому руки за спину, відібрали зброю, обшукали.

— Товаришу капітан… Товаришу комісар… — оволодів собою Ковалишин. — Що трапилося? Чому відбираєте зброю? Я ж ні в чому не винен, усе зробив, як було сказано…

— Швидко про все довідаєшся. Ходімо, товариші.

Зробивши кілька кроків, Ковалишин зненацька обернувся до бійців, що лишалися на посту, закричав істерично:

— Товариші, я ні в чому не винен! Я чесно… Я разом з вами бив заклятого ворога. Пам’ятайте це!

— Давидяк, не виламуйся! — суворо наказав Сіровол.

— Який Давидяк? — кинув докірливий погляд на нього взводний. — Що за вигадка? Гріхи свої на мене звалити хочете? Не вийде!..

— Ширше крок! — наказав Сіровол.

Коли відійшли трохи, комісар промовив до начальника розвідки, що крокував поруч:

— Пам’ятаєш, капітане, мою суперечку з начштабу про те, кого і як треба приймати в загін?

Сіровол кивнув головою.

— Становище справді складне: фашисти, бандерівці, аківці намагаються грати на національних почуттях. І все-таки наш загін, ця “дружба народів”, як каже Висоцький, міцний, як горішок. У цьому чимала й твоя заслуга. Ти нікого не тягав на допити, нікого не образив недовір’ям, працював спокійно. Інший би наламав дров у такій ситуації. Почався б у загоні розбрат: старі стали б косувати на новоприбулих, українці на поляків, росіяни на українців і на поляків, кожен би бачив в іншому тільки шпигуна. І зотлів би наш загін у зневір’ї і потаємній ненависті. А так міцніє від дня на день.

— Я це розумів. Одна справа пильність, інша — шпигуноманія.

— Золоті слова!

— Але роботи, товаришу комісар, з поповненням додалося, — зітхнув Сіровол. — Може, не одну “голку” доведеться ще витягти з сіна…

— Витягнеш. Набив руку.

Ковалишина привели на ту галявину, де був підло забитий Москальов. Там уже шикувалася друга рота. Голоси обурення прокотилися рядами, коли бійці побачили зрадника, якого воїни довгий час вважали товаришем по зброї.

Сіровол наказав поставити Ковалишина обличчям до строю на тому самому місці, де недавно лежав мертвий Москальов.

Приїхали бричкою Бородань, Петрович і ще якийсь молодик у кубанці.

— Почнемо, комісаре, — сказав Бородань. — Говори ти.

— Товариші! — підняв руку Колесник. — Ми маємо зараз учинити суд над негідником, який за завданням гестапо пробрався в наш загін. Ось він перед вами. Це — колишній командир взводу Ковалишин. Справжнє його прізвище Давидяк, Петро Давидяк, а гітлерівці дали кличку Голка. Ковалишин же — прізвище закатованого ним комсомольця.

— Неправда! — заревів колишній взводний. — Я Ковалишин, комсомолець, мій батько був комуністом-підпільником. Це все вигадка, помилка, товариші! Я ні в чому не винен! Москальов був шпигуном, а на мене хочуть звалити.

— Покажіть йому документи, свідків, — похмуро сказав Бородань начальникові розвідки.