Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

вше­ле­па­лась до йо­го се­ред біло­го дня.

Мелася за якусь хви­ли­ну на­го­во­ри­ла, на­ка­за­ла пов­ну ха­ту, ще й кімна­ту, по­ру­ши­ла язи­ком мерт­ве зас­то­яне повітря, не­на­че млин­ком пе­рег­на­ла й пе­рем­лин­ку­ва­ла паш­ню. Ма­линкін все ози­рав­ся на двері, зир­кав на дзво­ник, що теліпав­ся над две­ри­ма в при­хожій, й го­во­рив ма­ло.

Набалакавшись всмак, Ме­ла­ся огов­та­лась, озир­ну­ла­ся на кімна­ти й по­ча­ла вваж­ли­во кмітить. Во­на прикміти­ла, що жит­ло чи­ма­ле, над­то прос­тор­не, що в по­ко­ях не па­ничівська обс­та­ва, а сім'єва. Не­за­ба­ром че­рез двері во­на вгляділа в дру­го­му по­кої ста­ре­чу за­яло­зе­ну ка­ца­вей­ку, що теліпа­лась на стіні, й жіноцьку хуст­ку, за­бу­ту на столі. Ме­ла­ся аж тоді сха­ме­ну­лась і до­га­да­ла­ся, що во­на зо­па­лу, не роз­пи­тав­шись га­разд, по­ми­ли­лась і пот­ра­пи­ла не в ка­ва­лерську квар­ти­ру, а в жит­ло Ма­лин­чи­но­го па­нот­ця. Во­на жва­во схо­пи­ла­ся з крісла й по­ча­ла про­щаться, а потім мерщій вибігла на ву­ли­цю, не­на­че вис­ко­чи­ла опе­че­на з по­жежі.

«Оце ж я вше­ле­па­лась! Ну, та й вше­ле­па­лась»! - ду­ма­ла Ме­ла­ся.

- Не за­бу­вай­те ж за нас! Не ми­най­те моєї ха­ти! - ляс­ну­ла Ме­ла­ся на од­ході й шви­денько побігла до Мар­ко­вицької, щоб на­пев­но досвідчи­тись і пе­ресвідчиться, в чиє-то жит­ло во­на зо­па­лу вти­ри­лась з своїми одвіди­на­ми, хоч во­на й справді та­ки нех­ту­ва­ла людським по­го­во­ром. Во­на злов­жи­ва­ла лібе­ральні ідеї, не ма­ючи в го­лові й сліду їх, і тільки здійма­ла смачні вер­шеч­ки з чу­жих гле­чиків з чу­жим мо­ло­ком. Але тих гле­чиків во­на і не на­ли­ва­ла мо­лоч­ком, і не пек­лю­ва­лась тим дійвом, не­на­че во­на відьми­ла по чу­жих за­го­ро­дах і ко­рис­ту­ва­лась но­ви­ми прин­ци­па­ми, пос­та­вив­ши усе сього­час­не пря­му­ван­ня на­пе­ре­верт, навіть сторч, до­го­ри но­га­ми.

- Одже ж ти, Ме­ла­сю, не ду­же обач­на лю­ди­на: не роз­пи­тав­шись бро­ду, полізла в во­ду. Тре­ба бу­ти тро­хи обе­режнішою, - на­пу­тю­ва­ла її Мар­ко­вицька, бо бу­ла хоч і не обачніша за Ме­ла­сю, але бу­ла ба­га­то досвідніша в спра­вах за­ли­цян­ня та ро­манів з па­ни­ча­ми.

- Але ж, Ма­ру­сю, поміркуй ти га­разді чи не ма­ла ж я пра­ва од­да­ти візит, як са­мостійна лю­ди­на й гро­ма­дян­ка, хо­ча б Ма­линкін жив десь при якій сім'ї, чи хоч би і в батька? Він мені зро­бив візит, а я йо­му по­вин­на ж та­ки од­дать йо­го з зви­чай­ності, хоч я й да­ма. Так во­но при­па­дає, як на мій пог­ляд. Час би нам од­ки­ну­ти ті давні са­лонні за­бо­бо­ни, ту ста­росвітську нісенітни­цю, - вип­рав­ду­ва­ла се­бе ця псев­долібе­рал­ка.

- Воно то так з тво­го пог­ля­ду, і по сього­часній логіці так ви­па­дає. І я дер­жусь та­кої ж дум­ки. Але я не вше­ле­па­лась би з візи­том до па­ни­ча в сім'ю, ко­ли па­нич жи­ве не ок­ро­ми, а при батькові, і ще й досі не од­се­лив­ся на своє влас­не жит­ло: якось бу­ло б мені ніяко­во. Це ти, Ме­ла­сю, зо­па­лу втну­ла шту­ку!

- Може, то ти, Ма­ру­сю, над­то вже мірко­ва­на лю­ди­на, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

Але це так тільки го­во­ри­лось: їй все-та­ки бу­ло тро­хи ніяко­во, що во­на, муж­ня жінка, при­сур­га­ни­лась до па­ни­ча, кот­рий жив при батькові.

- Коли ти вже од­да­ла Ма­линкінові візит, то це ви­па­ло не­по­га­но, бо тобі неш­вид­ко б до­ве­лось од­дать йо­му візит: Ма­линкіна по­си­ла­ють в ко­ман­ди­ров­ку ку­дись да­ле­ченько, на Вол­гу, чи що, з кілько­ма то­ва­ри­ша­ми по яко­мусь ділу.

Мелася трош­ки стур­бу­ва­лась. Її не­на­че щось зду­ши­ло ко­ло сер­ця. Ця нес­подіва­на звістка збен­те­жи­ла її так, що во­на аж го­ло­ву по­хи­ли­ла. Про­ща­ючись з Мар­ко­вицькою, во­на спи­та­ла в неї, кот­ро­го дня має виїжджать в Києва Ма­линкін. В неї май­ну­ла дум­ка виїхать на вок­зал на провід ми­ло­го і на­ди­ви­тись на йо­го при од'їзді, і поп­ро­щаться.

«Як би то йо­му на­тяк­нуть і по­ка­за­ти, що я йо­го ко­хаю? Чим би прис­лу­житься, щоб за­побігти в йо­го лас­ки, при­хильності, а потім, мо­же, й ко­хан­ня?» - ду­ма­ла Ме­ла­ся, вер­та­ючись до гос­по­ди.

Думала во­на, го­ло­ву ла­ма­ла, і на­ду­ма­ла спра­вить йо­му чу­до­вий до­рожній ру­ча­ний сак­во­яжик, ту­ди уб­гать гар­ненький ви­ши­ва­ний руш­ник для вти­ран­ня ви­ду в до­розі з до­да­чею па­ничівсько­го при­ряд­дя: гар­но­го гребінця та щіточ­ки для вусів.

«Треба ще до цього усього до­да­ти й бу­кет з яких-не-будь осінніх квіток, щоб цим ви­разніше на­тяк­нуть, яки­ми квітка­ми зацвіло моє сер­денько од йо­го й для йо­го, і, мо­же, я цим при­вер­ну йо­го до се­бе».

Мелася діжда­ла­ся дня од'їзду, ку­пи­ла сак­во­яжик, зго­ту­ва­ла чу­до­вий руш­ник, по­ви­ши­ва­ний та ви­гап­ту­ва­ний пре­хо­ро­ши­ми взірця­ми.

- Це, ма­мо, ти для та­та ду­маєш по­си­ла­ти цю чу­до­ву ця­цю? - пи­та­ла в Ме­ласі до­ня.

- Атож! А для ко­го ж більше я ма­ла б по­си­лать та­ку гар­ну й до­ро­гу ця­цю, - од­повіда­ла Ме­ла­ся.

- І квітки пош­леш та­тові? - пи­та­ла далі дівчин­ка.

- Ну, та­то цим не здобріє й не по­ко­рис­тується. Йо­му бай­ду­же за квітки. Це був би глум для йо­го. Квітки я на­го­ту­ва­ла для Ма­русі Мар­ко­вицької, - ду­ри­ла ма­ма до­ню.

В день Ма­лин­чи­но­го од'їзду Ме­ла­ся заз­да­легідь виїха­ла на вок­зал і ста­ла, ніби вар­то­вий на варті, на схо­дах на при­ході, ко­ло две­рей. Ме­ла­ся зир­ну­ла на май­дан ко­ло вок­за­лу і вгляділа там Ма­линкіна. Як він ви­хо­див по східцях, во­на, поз­до­ров­кав­шись з ним, про­мо­ви­ла ма­леньку про­мо­ву, крас­но­мов­но ска­за­ла про свою при­язнь до йо­го і, врешті, ду­же жал­ку­ва­ла, що він виїжджає аж за Вол­гу на та­кий дов­гий час з Києва. Лю­бов в неї рап­том спах­ну­ла, мов по­лум'я. Во­на, несвідо­мо, од то­го спа­ху вже прос­тяг­ла ру­ки, щоб об­ня­ти йо­го за шию й при­гор­нуть до се­бе. Але во­на вгляділа жан­дар­ма й по­бо­ялась, що він за­раз на­пи­ше за­повістку в поліцію, і спи­ни­лась.

- Прийміть же наші пре­зен­ти од щи­ро­го сер­ця! Ця річ од однієї ва­шої знай­омої й навіть тро­хи ро­дич­ки, - ска­за­ла Ме­ла­ся, ніби наз­до­гад, по­да­ючи йо­му сак­во­яжик, - а ця нікчем­на річ - в до­да­ток вже од ме­не, як знак щи­рої при­хильності до вас.

Малинкін взяв по­да­рун­ки й зви­чай­ненько по­дя­ку­вав за при­язнь ро­дичці й Ме­ласі. Са­мо по собі всі на схо­дах звер­ну­ли вва­гу на ті пре­зен­ти, а най­більше на бу­кет. Дех­то го­во­рив, що це, пев­но, од'їжджає який­сь ар­тист; інші ба­ла­ка­ли, що який­сь по­ет з Пе­тер­бур­га, ко­ли да­ма спо­до­би­ла йо­го та­ких при­но­син при­люд­но на вок­залі. Але знай­шлись ще й такі, що зна­ли й Ме­ла­сю, і Ма­линкіна. Ці тільки здви­га­ли пле­чи­ма од не­до­мис­лу та од Ме­ла­си­ної на­хаб­ної вих­ват­ки, та ще й на вок­залі при лю­дях.

Провівши па­ни­ча до ва­го­на, Ме­ла­ся ви­пи­та­ла в йо­го, ко­ли він вер­та­ти­меться до Києва і яко­го дня. Во­на ма­ла на думці виїхать йо­му на­зустріч на вок­зал.

Поїзд рушіїв з місця. Ма­линкін з'явив­ся в од­чи­не­но­му вікні, ски­нув бри­лик і за­ма­хав ним на розс­та­ванні. Сак­во­яжик теліпавсь, по­чеп­ле­ний дуж­кою на руці, а квітки па­нич шпур­нув десь на по­лич­ку й навіть за­був­ся за їх.

Мелася вер­та­лась до­до­му,