Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 63

Мирослав хотів побачити Богдана.

Побачити, й усе. Він так усім їм і сказав. Спочатку батькові, потім Кірі, який теж поліз обійматися, навіть лікареві… Мирослав цього не пам'ятав, але, відвозячи його додому, Кіра зізнався, що трохи злякався за нього. «Тебе ніби переклинило, ти казав, що хочеш побачити Богдана, а нас взагалі не чув», – відмітив він, обережно поглядаючи на Мирослава, що втомлено розвалився на сидінні автомобіля.

– Може бути. Я майже нічого не пам'ятаю, – позівав Мирослав.

Він відчував себе і майже божевільним від щастя, і до смерті втомленим.

Коли йому сказали, що до Богдана пустять лише завтра, Мирослав навіть це не сприйняв одразу. Він стояв і дивився на лікаря, не розуміючи, як до того не доходять такі очевидні речі… Що йому потрібно прямо, трясця, зараз переконатися, що Богдан живий. Але потім він, звичайно, прийшов до тями, вибачився перед лікарем, дозволив батькові і Кірі вивести себе з лікарні.

– Так, Мирославе, я зателефоную тобі через пару годин, а потім ще пізніше ввечері, перед сном, щоб переконатися…

– У чому? – ліниво обізвався той.

– Так, звалюй уже.

І хоча Кіра бурчав, Мирослав помітив усмішку на його губах.

Десь між допомогою Кіри у здійсненні божевільного плану з батьком та сьогоднішньою сценою у лікарні, коли Мирослав дивився на Кирила, не вірячи своєму щастю, він знайшов нового друга.

Увечері Мирослав…

Він чимось займався. На ранок наступного дня не пам'ятав, чим саме.

Здається, дивився серіал. Сусід цілий вечір милувався з дівчиськом на ліжку, Мирослав не запам'ятав, як вона виглядала. Поснідавши, він на автоматі одягнувся, схопив рюкзак, щоб сусід не ставив зайвих запитань, і спустився.

Машина, яку за ним послав батько, чекала біля входу.

– Як там Богдан? – замість того, щоб привітатись, спитав Мирослав.

Водій Паша дивно на нього подивився, але відрапортував:

– Шеф сказав, що тебе до нього пустять, сам і подивишся.

– Добре.

Мирослав уперше посміхнувся.

Вдруге посмішка на його обличчі засяяла через десять хвилин.

Відчинивши двері палати, Мирослав побачив Богдана.

Він виглядав і жахливо, і чудово водночас…

На обличчі майже не було синців, лише садна біля губи, проте на тій частині грудей, що не ховалася під ковдрою, Мирослав помітив розсип синців. Його били кілька днів, одні гематоми були зовсім свіжі, інші вже почали проходити.

Мирослав знову повернувся до його обличчя: волосся сплуталося, а шкіра набула трохи сірого відтінку, і все ж Богдан залишався найгарнішим на світі.

Мирослав відчув, як у нього знову стиснулося горло від непроханих сліз.

Та що ж він за розмазня…

– Привіт, – повільно розплющив очі Богдан.

Мирослав не стримався. Прикривши рукою рота, він стиснув губи, намагаючись зберегти видимість спокою. Але це було занадто. Емоції, які він гасив у різний спосіб, емоції, відібрані в нього заспокійливим вчора… Усі вони разом повернулися і накрили його з головою.

Він бачив Богдана, той усміхався йому, змучено, але щиро.

Мирослав зрозумів, як йому цього не вистачало.

Як би він жив без можливості бачити цю людину кожен день? Богдан ледве не відправив його в пекло, чортів Богдан.

– Ненавиджу тебе, - крізь сльози прошепотів Мирослав і кинувся його обіймати, обережно обвив руками шию, другу руку поклав на груди, знайшов долоню Богдана і почав цілувати збиті кісточки, пальці, руки, навіть не помітивши, що «ненавиджу» змінилося на «люблю». – Я люблю тебе, я так люблю…

– Мирослав…

Закашлявшись, Богдан не одразу продовжив.

– Ну, не треба, не розбивай мені серце своїми сльозами.

– Не можу інакше, я надто… Я думав… Ти… – Мирослав швидко дихав, м'яко водячи кінчиками пальців по Богданових плечах. – Ти міг померти. Трясця, ти мене обманув! Сказав, що все буде добре, потім ти просто зник! Ти міг померти…

– Ну, Білецький за це ще поплатиться.

– Сподіваюся на це.

Мирослав витер рукою сльози.

Він помітив, що одна впала Богдану на обличчя.

Обережно і ніжно він провів по його шкірі, стираючи сліди розпачу.

Пережити подібне ще раз – вибачте.

Він не збирався ставити собі запитання, чи виживе Богдан ще хоча б раз у житті.

– Так, давай про щось поговоримо, інакше я теж пущу сльозу. Розкажи, що я пропустив, – підвівся на ліктях Богдан, щоб лягти вище. – Як твоє стажування? Ти ж ходив до мерії? Ти не пропускав пари?

Поправляючи йому подушку, Мирослав закусив губу.

– Що?

– Давай подумаємо. Я помирився, ну начебто помирився зі своїм батьком-мафіозі, а той врятував одного дуже сексуального мера і… ще по дрібниці, залік здав, документи для Зіни дістав.

– Що? – повторив він.

– Я тобі зараз все розповім.

– Так, – згодився Богдан, – тільки поцілуй мене, будь ласка.

Мирослав залишився в нього на цілу годину, максимум, що дозволили лікарі, навіть з урахуванням того, що просив сам Зотов. Підсунувши стілець до ліжка, Мирослав однією рукою тримав Богдана за долоню, а другу поклав йому на груди, періодично то волосся поправляючи, то обводячи контур губ, то пестячи підборіддя, як коту. Приховав він хіба пару своїх істерик, безглуздих і жорстоких, а всім іншим поділився. Богдан дивився на нього на всі очі, ставив запитання і журився, що будь він поруч, звичайно, не дозволив би таке.

– А ще я витратив своє бажання для оберегу, – покрутив Мирослав пальцем.

Схопивши його за руку, Богдан поцілував центр долоні.

– Який ти нетерплячий. Я навіть курячу кісточку проносив кілька місяців, беріг.

– Але бажання було важливим.

Богдан примружився:

– Вірю.

Мирослав нахилився і торкнувся його губ своїми, дочекався, поки Богдан відкриє рота, і поцілував з язиком, повертаючи собі те почуття задоволення, що траплялося з ним, тільки якщо Богдан залишався поряд. Цілувалися вони повільно і ніжно, ніби заліковували рани один одного, не фізичні, тільки душевні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍