Читати книгу - "Клянусь, я твоя, Поліна Ендрі"

55

Я не пам'ятаю, як дісталася додому. Наступна за шоком лихоманка більше не трясе моє тіло, мені здається, воно задеревеніло, законсервувалося, розучилося щось відчувати.

Надворі ллє, як із відра. Я стою, дивуючись цій неприродній нерухомості свого тіла і довго-довго дивлюся на двері. Моє обличчя залите зливою зі сліз та дощу.

Мама повернулася додому. Я знаю, я бачила її машину біля гаража. Можливо, в іншому випадку я б переживала, як раніше, чекаючи чергових нотацій і повчань, але зараз мені просто все одно.

Всередині мене сіра порожнеча; я ніби розбита на крихітні шматочки, нездатні зібратися в єдине ціле: те, що колись становило мою сутність.

Із загальмованим рухом натискаючи кнопку, я чую зсередини будинку переливчасте звучання дверного дзвінка. З того боку замок провертається з якимось хвилюючим трепетом. Двері відчиняються і на порозі з'являється моя стривожена мама.

- Кім, Господи, - у її легенях раптом різко закінчується повітря, як у риби, що потрапила на берег, і голос дає осічку. - Дитино, де ти була? Я мало не збожеволіла, навіщо ж ти втекла?

І вперше вона дивиться на мене зі справжнім страхом, бачачи, в якому я стані.

- Мамо, він не прийшов, - я насилу чую свій власний голос, що колись був наповнений радістю та надіями. Він настільки слабкий та неживий, що ледве перекриває шум дощу.

— Я чекала на нього... Так довго... А він... не прийшов.

Телефон Елайни вислизає з млявих пальців і з гуркотом падає на підлогу. Весь мій одяг промок до кожної нитки, волосся звисає бурульками і з них ллється струмками вода. Моє тіло просочене промозглим холодом, я його майже не відчуваю, легені наповнені льодяним повітрям. Я бачу, як на обличчі мами застигає такий вираз, що я не впізнаю її. І вся слабкість у мені проривається крізь тіло.

- Мамо, - моє обличчя спотворюється в плачі, я навалююся на неї з усіма залишками сил обіймаючи і починаю плакати, як маленька дитина, вперше за довгі роки так сильно потребуючи маминої підтримки, як ніколи в житті. Мені не було так боляче, навіть коли я зламала руку у п'ятому класі.

- Дівчинко моя, - мама стривожено притискає мене до себе і гладить волосся. Я схлипую і плачу, мене вже не зупинити. Зачинивши двері, мама веде мене за собою, змушуючи переступати дерев'яними від холоду ногами, вона гладить мої плечі і прибирає з лиця волосся, що прилипло. - Ідемо зі мною, зараз ми переодягнемося, висушимо волосся і вип'ємо гарячого чаю. Ми ж не хочемо захворіти, правда?

Голос її звучить так ласкаво, мама посміхається мені тією самою невпевненою захисною усмішкою, зовсім як було в дитинстві, коли я хворіла чи розбивала коліна. Наче нічого гіршого не трапилося і зовсім не існує жодної іншої проблеми.

- Я нічого не хочу, мамо. Він обіцяв мені... Він казав, що чекатиме. Він обдурив мене.

Вперше мені стає начхати на те, що про мене подумає мама, з моїх грудей злітають пута і я ридаю в голос, виплескуючи свої почуття так сильно, як тільки вмію.

Я не хочу приймати те, що мама мала рацію. Це ж мій Кейн. Людина, яка любить мене найбільше за всіх... Навіть більше, ніж мої батьки. І незважаючи на те, що я ніколи не зможу пробачити його, я не хочу вірити, що він зробив цей вибір усвідомлено, а не під дулом пістолета, приставленим до його скроні.

Я не хочу вірити, що Кейн Тернер навмисне мене зрадив.

 

Наступне оновлення завтра)

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍