Читати книгу - "Біжи або кохай, Люсі Лі "

Глава 16.2

Мені б почати радіти, що великодушний пан Корецький нарешті вирішив звернути свою увагу на мене не як на бездушну сексуальну рабиню, а як на жінку. І навіть на побачення запросив, принаймні мені так здалося.

Але чомусь у мене знову з'являється відчуття, ніби я кімнатний песик, якого господар нарешті зволив вигуляти. Можливо звичайно я перебільшую, але якщо дивитися на це з тверезої точки зору, то так воно і є. 

Йому закортіло, і він запропонував. Дякую що хоч не наказав. 

Цей вчинок, дійсно накидує у його сторону трішки ваги на моїх уявних терезах, але все інше. І те з яким тоном він все це мені пропонував. Хоча я вкотре переконуюсь, що розмовляє Корецький таким голосом з усіма. Але від цього не легше. 

Можливо я поспішила з тим, що погодилася на цю прогулянку, і ще пошкодую про це, але як кажуть: "слово не горобець, назад не вернеш". Тому прийдеться йти.  

Після того як добре відпочила, та по відчутті почувалася набагато краще ніж вранці, почала неквапливо збиратися до зустрічі зі Стасом.  

З вбранням на сьогоднішню вечірню прогулянку, вирішила не морочитися. Тим паче з мене зняли усі заборони з того що не можна вдягати. Більш того, Корецький настільки подобрішав, що навіть дозволив мені замовити в інтернет-магазині саме той одяг, який подобається мені. Тому з недавнього часу моя шафа поповнилася великою кількістю різнобарвних льняних футболок, джинсових шортів, та штанів, різних фасонів та кольорів. І найголовніше великою кількістю зручних кедів, які я обожнювала.

Звичайно весь цей одяг був фірмовий, та навіть деякі з речей з останньої колекції цього літа. Бо у тому якою якості мені носити вбрання Стас був непохитний. Але ж усьому іншому мені таки вдалося його переломити. 

Нашвидкуруч зібравши своє довге волосся у високий хвіст, та без грама косметики, бо не для чого це мені. Тим паче Стас вже багато разів бачив мене без макіяжу. Натягнувши на тіло зручні джинсові шорти з високою посадкою та лляну футболку, у такому вигляді вийшла до холу. Там мене вже чекав не менш просто одягнений Корецький. 

Така ж легка футболка, що неймовірно підкреслювала спортивне чоловіче тіло, та вже вподобані мною джинсові штани у дірках.

М-м-м, як же все це йому до біса йшло, так би й з'їла. Або хоча б понадкушувала. 

Значить з одягом я все-таки вгадала. 

В руках у чоловіка був плед, кошик для пікніка, та … собачий повідець, трясця його.

– Ми що йдемо на пікнік? - глитнувши слину від вигляда цього предмету, перепитую.

- Угу, — оглядаючи мене з ніг до голови жадібними очима, відповідає чоловік.

- А навіщо тобі повідець? - злегка зніяковівши від пронизливого погляду бурштинових очей, уточнюю. - Це що, якийсь вид збоченого покарання яке ти для мене вигадав? 

- Гарна ідея, крихітко, я неодмінно поміркую над цією твоєю пропозицією. Але я змушений тебе розчарувати, бо це повідець для Марса.

- Як? - напружено видихаю. - Він теж йде з нами на прогулянку? 

- Звісно, як я можу залишити друга без прогулянки, — розтягує губи в нахабній посмішці цей гад. 

От грець його, знову ця кудлата псина. Мене тільки від однієї думки про цього чудовиська, пересмикує, а тут ще й гуляти з ним? Боже збав. 

- Але я не хочу гуляти з Марсом, — надувши губи, упираюсь.

- Арино, — голос чоловіка опускається видаючи звичні мені залізні нотки. – Я тебе питав про прогулянку, ти погодилася, тому пізно вже давати задню.

- Але ж ти не попередив, що ще й Марс з нами піде.

- Я не вважаю що його присутність може якось нам завадити.

- А я вважаю інакше, — остаточно насупившись, дивлюся у підлогу, уперто склавши руки на грудях.

- Чому? - робить крок до мене, та наблизившись, торкається мого підборіддя, змушуючи подивитись йому в обличчя. 

- Тому, що я з дитинства боюся собак, — зізнаюся.

Чоловік деякий час уважно дивиться мені в очі, не випускаючи моє підборіддя зі свого полону. Його лице зараз так близько, що наважившись податися вперед, я могла б торкнутися його уст своїми. Від цієї думки аж губи засвербіли, так захотілося його поцілувати. 

- Я тобі вже казав, що собака не завдасть тобі або комусь іншому шкоди. Без мого прямого наказу, — дивлячись потемнілим поглядом мені у вічі, карбує. - І ти вже погодилася на прогулянку, тому це не обговорюється, — торкається великим пальцем моїх губ, злегка зминаючи їх. А в мене, від цього владного дотику, у промежині миттєво все солодко стискається, та аж подих перехоплює.  

- Добре, — хрипко тягну, не зводячи з нього погляду. 

- Гарна дівчинка, — гарчіть розтягуючи чуттєві губи у задоволеній посмішці. - І ти молодець, що так зручно одягнулась, — несподівано злегка ляскає по моїм сідницям, та ще й долоню затримує, мацаючи. 

- Ну хоч щось я нарешті зробила в цьому будинку правильно, — уїдливо відповідаю, стягуючи його долоню зі свого м'якого місця.

- Можна й так сказати, — небезпечно спалахують пекельні очі. - Тобі якраз буде дуже зручно в цьому вигулювати Марса, — нахилившись до мене ще ближче, шепотить на вухо. - Тим паче що він просто обожнює побайдикувати, — приголомшує на останок. 

- Вигулювати? – ошаліло видихаю, відчуваючи, як очі лізуть на лоба.

- Угу, — весело блиснувши очима, задоволено відповідає. - Ну ти йдеш, чого застигла? — кидає Корецький через плече, вже виходячи за двері.

Чоловік із собакою шефствує попереду, а я плетусь хвостом ззаду, постійно намагаючись дотримуватися безпечної відстані від Марса.

- Арино, чого ти там плетешся, підходь до нас ближче, не бійся, — не перестає кепкувати з мене Корецький. - Я ж пообіцяв, Марс без мого наказу ніколи тебе не зачепить.

- Угу, — роздратовано бурчу. - Знаю я цих собацюг. Он які у твого Марсіка зубиська, того і гляди цапане.

- Та навіщо йому це, — вже відверто регоче Стас. - Ти для нього несмачна, та занадто худорлява.

- Значить як улюблена кісточка згоджуся, — шиплю у відповідь. - І куди ми власне прямуємо? - невдоволено питаю, стривожено озираючись на ковані ворота, що огороджували територію садиби.   

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍