Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— Як гадаєш, Лялечка поділиться з нами цією інформацією? — запитав Міла́н після тривалої паузи, під час якої всі мовчки перезиралися.

— Про це треба говорити з нею, я не можу вирішувати такі питання за неї.

Мілан сів за стіл, посунув до себе клавіатуру і зачепився рукою за металевий тримач дротів.

— Я ж просив сховати його під стіл, — обурився він.

У світлі монітора Тео побачив, як на Мілановій правій руці біля великого пальця блиснула кров. Той швидко злизав її і активно заклацав по клавіатурі. Невдовзі з чорного диску поруч із Міланом спалахнув блакитний промінь, який розширився, і з’явилося голографічне зображення чоловіка з поголеною головою.

— Щось сталося? — почувся приглушений голос із динаміка.

— Діонісе, у мене до тебе буде ще одне прохання, — сказав Мілан.

— Ще одне? А те, про що ми говорили вранці?

— Все в силі.

— Добре. Що за прохання?

— В Дельті є кіборг.

— Лялечка, — кивнув Діоніс.

— Ти можеш зараз її знайти?

— Мабуть, що можу.

— Знайди, будь ласка, і скажи, що з нею дуже хоче поговорити Тео і його нові знайомі з Порту. Адже хочеш? — Мілан поглянув на Тео, що так і стояв біля стіни.

— Якщо він їй так скаже, то Лялечка вирішить, що ви взяли мене в заручники, — сказав Тео і пішов до Мілана, став позаду, кивнув Діонісу, вітаючись, і кинув швидкий погляд на голограф... дивна штука, схожа ззовні на робот-пилосос.

— То що мені їй сказати і як?

— Скажи, що Тео має повідомити їй дві важливі новини і поговорити про шпильки.

— Які шпильки? — здивувався Мілан.

— Вона зрозуміє.

— Можеш підказати, де вона може бути в цей час? — запитав Діоніс.

— Сходи до «Кабанячої голови». Якщо її там нема, то Уна точно знатиме де вона.

— Зрозумів. Мені привести її зараз чи на певний час завтра?

Тео перезирнувся з Міланом, і той сказав:

— Ми ще якийсь час будемо тут, тому, якщо вона прийде, поговоримо сьогодні. Якщо сьогодні ніяк, то домовляйся з нею на ранок.

— Ясно. Тоді зараз же піду до бару.

Голограмне зображення згасло, а Тео посміхнувся, уявивши, як Діоніс, у своєму сірому церковному одязі, заходить до Аянового бару.

— Що тебе так розвеселило? — запитав Мілан, розвернувшись до нього.

— Уявив реакцію відвідувачів бару на появу вірянина церкви «Семи див».

— Якщо для справи треба, то він піде не тільки до бару, а й у бордель, — зітхнув Мілан і знову поглянув на Тео, примруживши очі. — І все ж, де я міг тебе бачити?

— Не уявляю.

— Ти весь час жив у Дельті?

— Ні, мене трошки поносило, — відповів Тео, відчуваючи, що стає на тонкий лід. Географія нового світу в нього кульгає, і навіть не на одну ногу, і не на дві, а ледь повзає.

— У Східній брамі був?

— Ні. Віддаю перевагу малолюдним місцям: то тут, то там.

— Ага... — Мілан підвівся, підійшов до стіни і увімкнув підсвітку карти світу на всю стіну. — То покажи, звідки ти і де бував?

Тео поглянув на карту і відчув, як по спині пробіг неприємний холодок, оскільки вперше за весь час ось так наочно побачив, як змінилася поверхня Землі: які частини материків зникли, які утворилися... Середземне і Чорне моря висохли, Європа з’єдналася з Африкою величезною пустелею, Аравійський півострів відокремився і змістився на південь, Індостан зник, як і острови Океанії, лишилася лише незначна частина Австралії, Америки розійшлися й розвернулися в різні боки, як лопаті вентилятора...

На Маріїній фермі він читав дитячі підручники і знав, що в середині минулого століття несподівано активувалася сейсмічна активність в усіх складчастих поясах планети, в результаті чого зарухалися щити й платформи. Східноєвропейська платформа розкололася, і на місці розлому утворили височезні гори, які назвали Великий хребет. Він розрізав Європу, відсік Балтійський щит, по лінії Уральських гір пішов на південь і вклинився в гори Кавказу, знищивши дорогою Каспійське море. Територія, яку він обігнув, утворивши чашу, стали називати Долиною. Катаклізм тривав майже п’ять років, спровокувавши появу сотень мільйонів біженців, загиблих і зниклих безвісти...

Тео не сумнівався, що все це відбулося не просто так. Кліматична зброя, як він читав, здатна викликати землетруси... І вся ця карусель континентів була або чиєюсь ретельно спланованою операцією, або... побічною дією божевільного експерименту.

Він ковзнув поглядом по півночі колишньої Європи — Північна Брама, схоже, збудована на залишках того, що колись було Скандинавським півостровом. Східна — одразу ж за Уральськими горами. Південна... Тео відступив на крок, щоб побачити, де вона — на півдні Африки, принаймні на тій її частині, що лишилася, бо всю південну частину колишнього материка ніби хтось відсік ножем, разом із Мадагаскаром. Лемурів шкода, вони були милими... Західна брама розмістилася десь приблизно в гирлі Амазонки. Тео повернув голову набік, щоб глянути на розвернутий континент у звичному ракурсі. Точно, десь там.

— То звідки? — знову запитав Мілан, і його голос змусив Тео облишити розглядання. Його рідного міста нема... Що ж сказати?

— Класна карта, дуже детальна, — відповів він, а потім знизав плечима. — Я не знаю, що тобі відповісти, адже міста, де я народився — вже нема, як і тих, де довелося бувати, але останні роки я провів у Долині. Останнім часом жив на фермі пані Марії, потім Аян забрав мене до себе, зараз я тут... Звідки я? З планети Земля, — він натягнуто посміхнувся.

— Багато хто з нас у такому ж становищі, мого рідного міста теж вже нема — пустка, але життя триває, — подав голос Зорян. — Знаєте, я б оце щось з’їв. Хто зі мною?

— Я!

— І я! — почали зголошувати хлопці.

— Тео, ти вечеряв? — запитав Всеволод.

— Так.

— Тоді, може, чай?

— Не відмовлюся.

Міла́н насуплено глянув на Тео, але спиняти його не став.